Ворс
В деяких назва “Ворс” асоціюється з англійським словом Worse, в значенні “гірше”, в інших – зі словом Wars, в значенні “війни”. І ті, і ті праві, якщо не брати до уваги, що “ворс” взагалі нічого не означає
I. Дімачкінс.
Дімачкінс не пам’ятає, коли і як він народився, він взагалі нічого не пам’ятає, він не знає майбутнього, він не усвідомлює теперішнє. Дімачкінс – не особистість, він не є ніким, але і не є кимось. Це не означає, що він не існує, в тому то й справа, що він тільки існує, він не живе, він не живе минулим, не живе теперішнім, чи майбутнім, він не живе почуттями, потягами і розумом, він просто не живе. Дімачкінс не бачив себе в дзеркалі, він нікого не бачив в дзеркалі, він нічого не бачить відображеним у дзеркалі, він усе бачить, як воно є насправді. Він ніколи не дивится на те, що можна просто бачити, і ніколи не слухає те, що можна просто чути. Він не любить дивитися і слухати, він не любить нічого. Дімачкінс весь час помирає, але коли він помре – невідомо. Колись Дімачкінс сказав: “Я задоволений життям, я радий, що я живу.” Але недавно він засумнівався…
II. Не слухайте Дімачкінса
Правильно, не слухайте Дімачкінса, він нічого розумного вам не скаже, і нічого дурного теж не скаже, він взагалі мовчатиме, а мовчання – це бездіяльність, бездіяльність – це повільна смерть, це не життя, рух – це життя, життя – це рух, а нерухомість – загибель. Не слухайте Дімачкінса, він нічого вам розумного не скаже, і дурного теж вам нічого не скаже, він вам нічого не скаже, Дімачкінс мовчатиме, він помиратиме. Отже не слухайте Дімачкінса, бо помрете як і він.
III. Діалог Дімачкінса
Якось Дімачкінс йшов по вулиці і його запитали: “Чого ти такий сумний?” “А навіщо мені сміятися?”– відповів він. “Може щось сталося?” “Нічого не сталося, – Дімачкінс повернувся до цієї людини, але там була пустота і він тоді звернувся до пустоти, – в тому то й справа, що нічого не сталося. Я живу в світі стабільності, де нічого не рухається, а тільки стоїть на місці.” “Так стабільність – добре,” – заперечив йому дехто. Дімачкінс повернувся на голос, але там нічого не було, і він відповів нічому: “Можливо, стабільність – це добре, але це не для мене. Я хочу розвиватися, а розвиток – це зміни, незмінність – це деградація. Стабільність – це для рабів, людей, які підкоряються теперішньому і не думають про майбутнє.” “А ти хіба не раб?” Дімачкінс боявся знов нікого біля себе не побачити і він, закривши очі, пробурмотів: “Можливо я і раб, але я раб своєї волі і своїх почуттів, адже ж воля і почуття – шлях до істини, а істина – це майбутнє.” “Істина – це минуле,” – відповів натовп. Дімачкінс відкрив очі, але побачив тільки простір, він відмовив простору: “Майбутнє перетворюється у теперішнє, теперішнє – в минуле, а минуле нікуди не перетворюється, тому минула істина – це істина стабільності, а я не хочу істину стабільності, бо це заперечує життю.” “Чому? Стабільність – це ж добре.” Дімочкінсу здалось, що розмова пішла по колу, тому він замовк і пішов. Пішов з Теперішнього в Майбутнє. А натовп пішов в Минуле.
IV. Зміст буття.
Дімачкінсу набридло запитання про сенс життя і він вирішив відповісти на нього:“Ми живем заради людей.” І тоді Дімачкінс, не розуміючи абсурдності цієї думки, вирішив написати імена потрібних йому людей, заради яких потрібно жити. Список вийшов довгим, але перечитуючи його, Дімачкінс зрозумів, що він тут помилився:“Жити для того, щоб хтось тобі був потрібен – це не правильно. Треба було б вписати сюди тих, кому потрібен саме я.” Другий список вийшов меншим. “Невже я паразит, – який потребує більше ніж віддає? Хіба це може бути так? Тоді навіщо я живу?”– але згадавши, що це запиатння він поставив собі ще спочатку, Дімачкінс вирішив зробити останню спробу – він вирішив написати список людей, які хотіли б бути йому потрібні “Тобто ті, які дійсно хочуть дарувати мені цю потрібність, і це є ті, заради яких варто жити.”Але з-під пера Дімачкінса вилетів пустий лист, він не зміг написати ні одне ім’я. “Отже те, що я роблю кожен день, дає щось іншим, а інші мені нічого не хочуть дати? Це можливо і егоїстична думка, але яка б вона не була – вона правдива! Може тоді і жити не варто?” “Все наше життя зводиться до ницості щоденних блукань,”– промовила чиясь тінь. “Що це означає?” – запитав Дімачкінс. “Це означає, що я сказав ще одну фразу, яка нікому не потрібна, бо в нашому житті вона нічого не змінить, хіба що викличе коливання повітря.”
“Тінь права, – подумав Дімачкінс, – ми кожень день блукаємо, але воно нічого не дає ні мені, ні навколишньому світу, тільки людям, що на мені паразитують.” І Дімачкінс відгородився від людей.
V. “Спочатку було слово…”
Дімачкінс задумався: “А що таке слово? Слово – це набір звуків, які переносять певну інформацію.” Тоді Дімочкінс задумався про ціль, яку переслідує існування слів: “Чи можна словом ощасливити? Можна, але це можна зробити і діями, і вчинками, і навіть посмішкою. А чи можна словом обдурити? Так можна, але це можна зробити і діями, і…” Дімачкінс зупинився: “А чи можна обдурити діями? Коли ти щось робиш, то ти вже це робиш і обдурити цим нікого неможливо. А словами ми обдурюємо на кожному кроці. Невже слова зроблені, щоб служити злу?” Дімачкінс вирішив це обдумати, але нічого іншого на думку не спадало. “Кажуть: слово ранить найбільше, але кажуть, що якщо хочеш принести добро, то не говори, а роби. Отже добро приноситься діями, а зло – словами. Тоді навіщо слово?”Дімачкінс згадав про звірів: “Вони не говорять і вони щасливі. Чи можна щасливими назвати людей? Слова ставлять нас в певні рамки, ними вирішуються долі сотень людей. Мова була придумана людьми які хотіли влади. А мені не потрібна влада.”І Дімачкінс припинив говорити.
VI. Вічне протистояння добра і зла.
“А чи є в світі добро, – подумав Дімачкінс, – мало б бути, якщо про нього всі говорять. Але в чому його суть? Коли я щось роблю і думаю, що роблю щось хороше, то я вважаю, що я творю добро. Але напевно хтось думає інакше і він скаже: ні – це є зло, що ти зробив. Отже як вирішити, чи я зробив добре, чи погано?” “А ніяк,”– промовив перехожий і пішов своєю дорогою. “Він правий, – подумав Дімачкінс, – адже ж комусь від того, що я зробив стає легше, а комусь тяжче. Отже між добром і злом дуже тонкий кордон” “Його взагалі нема, – промайнула думка, – нема кордону: добро і зло – одне ціле, невід’ємна частина одного й того самого.” “Нічого подібного, – заперечило сумління, – в кожному добрі є частинка зла, і навпаки, але це не одне й те ж саме.” “А що таке добро? Правила, що хороше, а що погане встановлює сучасне суспільство, вірніше сучасна влада, але влада може змінитися.”
І Дімачкінс перестав творити добро, він перестав робити те, чого нема.
Тоді Дімачкінс згадав про слово: “Я тільки недавно доводив, що слово – це зло, але ж нема зла і добра, отже те, що я казав про мову – неправда.”Та Дімачкінс все рівно не міг більше говорити, не було з ким – він відгородився від людей.
VII. Про цивілізацію і природу.
Колись Дімачкінс задумався: “Я живу в цивілізованому світі. Всі вважають, що це добре, але чому? Не буду заперечувати – життя потрібне, хоча б заради того, щоб померти, але чи треба нам тої цивілізації? І взагалі: що це таке? Навіщо вона нам? Вона нам подарувала вогонь, але що приносить вогонь крім руйнування? Так, він руйнує минуле, чи теперішнє – це добре, але добре тільки тоді, коли створюється нове майбутнє, а чи створює він майбутнє? Якщо і так, то це майбутнє погане.” “Немає поганого і хорошого,”– промовила пам’ять. “Так, дійсно, але те, що робиться вогнем явно не подобається саме мені.” “Кинь вогонь, подумай про інші блага цивілізації,”– заперечив оптимізм. І Дімачкінс почав згадувати ці “блага”: “Війни…– нерішуче промовив він, – тобто масове винищення собі подібних, що не спостерігається у інших земних істот, – наступне слово, яке злетіло з його вуст було, – Забруднення… Забруднення навколишнього середовища і поряд з оздоровчими методами і програмами ми одночасно підриваємо здоров’я кожного із нас… Відтіснення… Відтіснення інших земних істот, зменшення їх права на існування… Ослаблення… Ослаблення нашого організму завдяки цій клятій механізації (плюс – цивілізації)”
“Абсурдність,”–додав він після хвилинного мовчання, але відмовився від коментування. Тоді він подивився на себе, але побачив тільки слабку понівечену людину, озирнувся навколо, та побачив знесилений і помираючий світ, глянув на людей, але побачив тільки дурну худобу. “Я не люблю цивілізацію.”І Дімачкінс пішов до лона природи, до початку всього (і до кінця усього).
VIII. Ліс.
І проснувся Дімачкінс, і побачив навколо себе ліс. І захотів він встати і піти, але подумав: “Куди? Куди я піду? Мені вже нема куди йти. І навіщо це мені? Навіщо я буду знов ходити по цій клятій землі? Кому це взагалі потрібно? Мені? Навіщо? Щоби продовжити своє існування? Щоб промучатися ще один день в марних сподіваннях на краще майбутнє? Я ж знаю, що його вже не буде. Про мене і так всі забули. І я про себе забув. Я забув свою життєву ціль.” “Не знав, не знав і забув,”– промовила іронія. “Можливо я і не знав своєй цілі, але те, що я її мав, запереченню не підлягає…Можливо й не мав…А яка взагалі в житті може бути ціль? Наплодити дітей? Але ти потім помреш і тобі вже буде все одно. Може накопити грошей? Але кому вони потрібні після смерті? Що нам взагалі потрібно після смерті? Нічого. А що нам потрібне при житті? Майже все. Відлюдник намагається, щоб йому мало що було потрібне. Він прагне до ідеалу – щоб йому нічого потрібним не було. Чи не прагне він тим самим смерті? Чи не став відлюдником я? Чи не бажаю я померти? Звісно, що бажаю. Навіть з тієї причини, що для свого прожиття я потребую споживання плоті живих істот. А рослини – це теж живі істоти. Отже своїм життям я шкоджу, але своєю смертю я принесу поживу для рослин, тварин і птахів. Звісно, мені вже буде все одно, чи приніс я щастя своєю смертю, але жити з відчуттям, що ти тільки шкодиш – неможливо. Чи не краще не вставати і померти, тим більше єдиною ціллю в житті може бути смерть.” І перестав Дімачкінс рухатись.
IX. Роздуми Дімачкінса.
Помираючи Дімачкінс думав: “Ще недавно я був щасливою людиною. Я жив. Я спілкувався з людьми, я був їм потрібен. Я не мовчав, як зараз, я висловлював себе вголос, щоб всі чули. Я приносив людям так зване “добро”, я любив розвиток, я любив цивілізацію. Чому ж зараз я лежу в траві, відгороджений від людей, відгороджений від прогресу, ображений на весь світ і на людство зокрема? Чому я помираю? Чому я не можу вернутись назад? Чому я не можу жити? Я зараз існую, а існування – не досягнення людини, це її падіння. Що довело мене до такого стану? Люди? – думав Дімачкінс, – хоч я на них ображений, але вони мені нічого поганого не зробили…Чому ж тоді я на них ображений? – далі Дімачкінс собі нагадав, – Може цивілізація? Але, хоч вона мені не подобається, але вона трималася щодо мене нейтралітету…Чому ж тоді вона мені не подобається? – Дімачкінс перебирав далі, – Час? Але ж його взагалі нема. Слово “час” придумали люди, а, якщо вдуматись, то час – це рух, а рух мені не заважав. Навпаки. Може простір? Це вже взагалі якись абсурд. Що ще? Життя? Сон? Холод? Ні! Може повітря? Мова?.. хм…може дійсно мова? Але ні: мова –тільки засіб, що ж було причиною? – Дімачкінс перебирав у голові різні причини, але врешті зрозумів, – Це я! Це я і мої думки! Я занадто багато думав, якщо б я не думав, то не дійшов би до такого стану! Перестати думати – це моє врятування!” І перестав Дімачкінс думати, але не знайшов він в цьому блаженства. Він лише вбив свою сутність.
X.
Сподіваюсь ви не слухали Дімачкінса, бо нічого розумного він вам не сказав, і нічого дурного він вам не сказав, він в принципі нічого не сказав, тобто мовчав, а мовчання – це повільна смерть, тобто просто смерть – яка різниця повільна, чи швидка. Отже, сподіваюсь ви не слухали Дімачкінса, бо, якщо інакше, ви помрете, як і він.
Львів 14.12.1999