Dmytro Polovynka

Рашизм

Характерні ознаки

Насміхаються над українськими словами:

Прислів’я

Кто не курит и не пьет, тот здоровеньким умрет

Бьет, значит любит

Насильно мил не будешь

Не пойман - не вор

А вы докажите

Берем, что плохо лежит

Сама виновата

Не верь, не бойся, не проси

Не мы такие, жизнь такая

Не наебешь - не проживешь

Бабы еще нарожают

Чем смотреть такую муть, лучше выпить и уснуть

Обдурили дурака на четыре кулака

Без лоха и жизнь плоха

Против лома нет прийома

Інші тези

Парадокс: вони колективні, але не можуть згуртуватися Ми - індивіди, але гуртуємося автоматично.

Стаття “Исход” Юрий Нестеренко

Тюремна психологія

Легализовавшись в органах власти, бывшие бандиты принесли с собой в публичную сферу свою жизненную философию: цинизм, культ силы, алчность, убежденность в продажности всех вокруг, готовность к насилию. Внешне уголовная культура имеет коллективистский характер. Но по сути своей она очень индивидуалистская, потому что отвергает представления о врожденном равенстве и горизонтальной солидарности. Она не учит эмпатии и доверию («Не верь, не бойся, не проси»), а на низовом уровне пронизана ощущением зависимости и бессилия. Часто уголовная культура противопоставляет себя культуре «нормативной» как более настоящая, душевная. Якобы она основана на подлинной справедливости, а не на бездушном законе и искусственных правилах Отсутствие интереса к другому как иному, отрицание равенства и границ собственности и личности, понимание любых различий иерархически (слабее/сильнее, беднее/богаче, ниже статусом / выше статусом) — все это в условиях длительной несвободы и социальной разобщенности порождает агрессию и зависть на уровне всего общества В условиях деградации институтов, авторитетов и ценностей общество утрачивает нравственные ориентиры и способность к сложной рефлексии. Оно начинает воспринимать цинизм, меркантильность и эгоизм как стандарт. Догмат «Своя рубашка ближе к телу» вместо солидарности и социальной эмпатии делает общество чрезвычайно аморфным и равнодушным.

Такое общество парадоксальным образом соединяет в себе чувства нарциссизма и униженности, равнодушие к другому и желание добиться от этого другого справедливости и уважения к себе.

Джерело: стаття на meduza.io

Доктор Джекіл і містер Хайд

Оповідання Стівенсона, в котрому чоловік через вживання якоїсь речовини змінювався і ставав монстром у людському тілі. Правда Джекіл хотів цього, він прагнув скинути з себе окови моральності, йому подобалося бути аморальним. Щось схоже відбувається з рашистами, коли вони п’ють алкоголь.

Fascism

Убогість

Почитала-послухала цілі пласти російських інтелектуалів. Геополітиків, воєнних філософів і тд. Переказувати тези і прізвища не буду, але суть ось в чому: жити в гівні - це істінно русскій логос, особая поезія. Десь там же в коментах знайшла: лєгко любіть мать, єслі она чістєнькая і трєзвая. Но истинная любовь - это когда любишь ее заблеванную, голую, валяющуюся в канаве.
Українська практичність, хазяйновитість і приземленість викликає в них фізичну відразу, ненависть і напади бурхливої ксенофобії. Їх дратує українство як лайфстайл - з усіма цими чорнобривцями і огірочками. Чистота їх і в Європах з Америками підбішує, але під боком сприймається як виклик.
Росіяни не розуміють, чому люди зі спільного, як вони думають, ментального простору не хочуть любити брудну, забльовану і забухану. Как же так, доколє? Прєдатєлі…
Ідеальний російський світ - це щось середнє між «Днем опричника» і «Москвою-Петушки». Тереми, церковні бані-цибулини, сарафани, кокошники, денатурат, одеколон, канави, продавщица помочилась за бочкой с квасом, за туманом совсем не видно водокачку. Десь горлає бородатий піп «Господу помолімсьоооо», а мєнт вибиває кийком зойки з якогось тінейджера із зеленим волоссям: «мама я не зигую, не звони в полицию, я не оппозиция».
Без війни, кровушкі, русскому чєловєку неможливо підтримувати необхідний рівень голожопості, бездоріжжя і п‘янства.
Наші уявлення про те, що зникнення Zara і McDonald’s їх засмутить, інфляція збентежить, а неможливість вставити в зуби нормальні пломби обурить - в корені неправильні. Їм може й дискомфортно, але ж як круто, що середній клас житиме як плебс. Словом, війна - легальний спосіб деградувати у способі життя. Більше бухати, більше чисто російської хтоні, детально оспіваної їхньою класикою. Без війни настане момент, коли з’явиться питання: чому ресурсно багата країна так кошмарно живе? Без війни російське дегродство - це просто дегродство і лінь жити по-людськи. З війною - це боротьба з фошизмом, во імя которой вєсь народ назло Америкам і Європам сере повз унітаз.
(c) Тетяна Даниленко

Родіна - уродіна? Були речі з російської культури, які мене дивували, але я не надавав їм значення. Думав, що це випадкові речі. А тепер все виявилося закономірним. Пісня ДДТ “Родіна - уродіна, а она нам нравіцца” - вся суть російського патріотизму. Вони знають наскільки жахливою є їхня держава, але люблять її. І ніякі Бучі, Маріуполі, внутрішні репресії не змінять цього. І за такий патріотизм вони гордяться. Кажуть Єжов, коли його розстрілювали з наказу Сталіна крикнув “Слава Сталіну!” Росіянин любитиме свою уродіну-росію, навіть якщо вона його самого понівечить та окраде. А якщо вона понівечить і окраде інших, то це тим більше не проблема. Вона ж “уродіна, но она нам нравіцца”. Пісня, зміст якої я зрозумів лише сьогодні.

Деякі наївні українці вважають, що росіянам так легко вбивати українців, бо вони нас ненавидять, вважають за чужих, не цінують наші життя.

Це абсолютно помилково. Росіяни люблять нас, як самих себе.

Себто, мають за лайно. Це важливо усвідомити. Майже всі звірства, що росіяни чинили щодо українців, вони так само чинили щодо росіян. Тут можна, звісно, згадати Голодомор, який не має прямих прецедентів у стосунках Кремля з населенням самої Росії. Але з іншого боку — нагадаю, придушення Тамбовського повстання було першим, і, здається, єдиним прикладом використання зброї масового знищення не проти іноземців чи, хоча б, «неблагодійних» національних меншин, а проти власного народу.

Буча могла б із тим самим успіхом повторитися в Хімках. Тими ж людьми. У них просто така цінність життя та такий загальний рівень. Вони так само радо різали б власну дєрєвню — була б можливість та горілка. Що, власне, і відбувалося в громадянську війну, коли можливість та горілка були.

Проблема в наших стосунках трішки тонша. Емоція росіян до українців — це не ненависть до чужого, там нас, якраз, не вважають чужими. Це лють до того, яким ти не зміг стати.

Ми довго жили в спільному домі. Мали спільний побут. Ми дуже добре знаємо росію — значно краще, ніж росіяни знають нас, а в дечому краще, ніж вони знають самі себе. І ми вийшли з цього дому. Росіяни такі: — Гей, чому? Що, погано жилося? А ми такі: — Ну то да. Подивіться, яке все удовбищне. І ось тут виникає почуття, що абсолютно єднає Бикова та Гіркіна, ліберального росіянина та лютого ватника. Вони ж знають, що все удовбищне. Вони чудово розуміють, наскільки жалюгідним лайном є дійсність, яку вони вибудували довкола себе. Але щоб не збожеволіти від зневаги до себе та справи рук своїх, всередині себе вони вибудували дуже складну систему «так, але». Вона у ватника та ліберала різна, але в обох є.

— Так, усе мерзенне, але нас усі бояться, ядерні ракети… — Так, усе мерзенне, але Достоєвський, Толстой… — Так, усе мерзенне, але особлива духовність… — Так, усе мерзенне, але інші не кращі… А тут поряд стоїть українець, і цю систему, яка є фундаментальною конструкцією, руйнує. Прямо фактом свого небажання спільного проживання.

— Та ну, не так вас і бояться. Та й що це за північнокорейський привід для гордості? Та й Достоєвський сумнівної моралі філософ. І ніяка це не особлива духовність, а просто сраку забув помити. І так, інші краще, ми ж і інших бачили. Ми пішли. І отут у ватника та ліберала виривається суголосний крик «КУДАБЛ@?!»

Це така ненависть пожиттєвого невдахи до жінки, яка від нього пішла. Та ненависть не тому, що він її любить, хоча може й любити, це тут не принципово — а тому, що він почувається нікчемою. Йому треба у будь-який спосіб скасувати цей факт, щоб нікчемою себе не відчувати. Хоч до батареї її прив’язати, але щоб була. І, звісно, навздогін їй летить знецінення, «шльондра», «куди ти без мене», «я ж люблю тебе, дура» та «це тебе Васька увів, ух я йому».

Саме тому шукати союзників у російській ліберальній тусовці не має особливого сенсу. Не тому, що вони там усі однакові (вони різні, насправді), а тому, що абсолютну більшість із них об’єднує єдина емоція відчуття неповноцінності власної держави, яка нікуди не подінеться, допоки Україна не повернеться. Дискурс у них може бути хіба що — «як її повернути», а не «чи треба повертати». І так, саме тому Путін воює не за міста, а за квадратні кілометри випалених руїн.

Підтримайте ЗСУ 🔻

🇺🇦 Гривня, валюта і крипта — https://bit.ly/33x63od 🇺🇦 PayPal — info@sokyra.space

🪓Віктор Трегубов, капітан ЗСУ, до 24.02.2022 член політради ДемСокири