Четвертий курс, перший семестр

Олівець, якого ніхто не хотів

Олівець лежав на пірті в аудиторії. Йому було нудно. Професорова лекція була марудною і олівцем ніхто не хотів писати. Його дідусь розповідав, що раніше все було інакше. Завжди знаходилися добрі люди, котрі брали все те, що погано лежить і дарували всім, до цього нікому не потрібним, речам нового змісту. Давали їм нове життя. Якщо речам не подобалися їх господарі, то згідно зі священними законами Вищої Сили, завжди знаходився хтось, хто цю річ забирав собі. Дідусь називав їх “крадії”. Олівець не вірив дідусю - старим той був, вже несповна розуму, розповідав казочки і думав, що це - правда. Все це була сліпа віра, що не мала під собою жодного підґрунтя. Нема ніяких Крадіїв. Навіть якби існувала якась Вища Сила, чи цікавила б її доля якогось олівця? Невже б створювалися такі дива, як Крадії? Невже дійсно існують дива? Олівець вже припинив вірити в добро. Навіщо Крадіям його брати? Хто зараз робить добро просто так? Його негідний господар забув його тут, на парті. Ним ніхто вже не писав і олівець цікавило - який же зміст його існування, якщо він нікому не потрібен? Ніхто його не візьме. Крадіїв нема, та їх і не було ніколи. Все це просто вигадки.

Олівець що довго лежав на парті. Потім його підняв один студент і зламав. Так сумно закінчилося життя олівця.

Меотор

Тихо гудів Меотор. Тихо? Взагалі-то навіть і ні. Гучно. Але це було не цікаво. На білій стіні висів державний герб, а на дверях була ручка. Все решта не привертало уваги. Ну вулиці - похмуро. Падає кривавий дощ. Хмари вже давно не були сірими. Сьогодні - не виключення. Земля вбирає червону рідину, що забезпечує колообіг крові у природі. Раніше все було дещо інакше, але зараз цього ніхто не пам’ятає.

З життя мавп (уривок)

Мавпа в піджаку увійшла в аудиторію. Молоді мартишки галасували і шум було чути навіть на другому поверсі.

Мавпа в піджаку вишкірила на мартишок зуби і видала незрозумілий звук. Мартишки в мить затихли. Витягнули писальні палички і листочки паперу. Хтось їх поклав вздовж, хтось впоперек, а хто - як хотів.

Мавпа в піджаку відкрила валізку і витягла звідти папірчики. Безладно розклала їх на столі і стала ходити по аудиторії в різні сторони, постійно щось викрикуючи. Мартишки сиділи мовчки, лишень час від часу щось шкрябаючи на папірчиках.

Альтамір у країні Кліше (уривок)

• Скажи, о мудрецю, як мені вчинити? Злий Ґруд позичив мені сто золотих. Я купив за них корову і плуг. Я орав землю в поті чола свого, сіяв зерно і збирав врожай. За рік я заробив сімдесят золотих. Але Ґруд хоче забрати свої гроші назад. Він погрожує забрати в мене жінку та корову, а без них мені й жити нічого. Я йому пропонував віддати сто тридцять золотих за рік, але він вперто стоїть на своєму. Він хоче спалити мій дім, плуг і запаси зерна, щоб всі знали, що з ним жартувати не можна. Я не знаю, що мені робити. Порадь мені, о, мудрецю! Мудрець погладжував свою сиву бороду. В печері панувала напівтемрява. Світло пробивалося лише крізь вузький вхід і мерехтливі тіні падали від танцюючих вогнів свічок. Усюди звисали сталактити і найбільший серед них висів над мудрецем, символізуючи минучість нашого життя. Люди, що здиралися високою скелею, щоб спитати поради у наймудрішої людини усієї Землі та підземелля, дуже боялися, аби цього мудреця скеля не вбила до того, як вони встигнуть поставити питання. До того, як вони встигнуть почути відповідь. В печері, немов охоронці, здіймалися з землі сталагміти і наводили страх на боязких духів і бісів, що розносили страхи та хвороби. А склепіння підпирали могутні сталагнати і здавалося, що без них кам’яна стеля б уже давно осипалася і розбила б собою камінні армії сталагмітів, котрі б загинули з думкою, що їм вже і так нема що охороняти і гордо б лежали під купами холодного каміння.
• Боги бачать твої сумніви. Мудрець похитав головою і зосередив свій погляд на точці на землі, де не знаходилося нічого, окрім одного мертвого скорпіона. Альтамір очікуючи дивився на цього сивого мудреця:
• Порадь мені, що мені робити, - повторив він після довгої тиші.
• Ти вже чув мою відповідь. Альтаміра почало змагати почуття, котре йому складно було визначити, але вже скоро воно переросло у м’який гнів.
• Але що мені робити зі злим Ґрудом?
• Я тобі вказав напрямок, а шлях ти маєш обирати сам. Альтамір почав закипати зсередини:
• О, мудрецю! Дай же мені відповідь! Скажи, що мені робити!
• Я і так вже довго з тобою розмовляю. Іди та пам’ятай, що я тобі сказав.

Історія про Крміча; глава перша і єдина

Крміч всіх кормив. Тому його називали Крміч. У Крміча був друг Дрніч. Дрніч всіх дурив. А ще в нього був друг Фрліч. Для всіх так і лишилося загадкою, що зі всіма робив Фрліч.

• Ферлю, - посміхаючись відповідав Фрліч на питання про свою діяльність. Одного разу Крміч, Дрніч та Фрліч пішли погуляти. І зустріли вовка. Вовк злякавс і втік. Вочевидь Фрліч його ферланув. Потім вони зустріли Колобка. Колобок за своєю суттю був ідельно круглою булочкою. Вірніше, навіть не круглою, а кулястою, що дозволяло йому котитися у всіх напрямках. Техніка самовільного вибору вектору руху для всіх лишалося загадкою. Але те, що в Колобка вестибулярний апарат, як би це не було парадоксально, був геть поганим, залишалося фактом. Колобка знову укачало і він з черствим виглядом сидів у тіні під деревом.
• Їсти хочеш? - спитав Крміч. Колобок смаковито блюванув.
• Сволота, - сказав Крмічу Дрніч.
• А що я? - розвів веслами Крміч.
• Ти, - тицьнув пальцем Колобок на Крміча, - високий та чорноволосий. Ти, - тицьнув він на Дрнічі, - теж високий, але світлявий. А ти, - тицьнув він на Фрліча, - теж високий, але трохи старший. Звернімо увагу, що для Колобка мало хто здавався низьким. А ще помітьмо, що Колобка, вочевидь, не укачало, а він просто напився і тицяв пальцем у всіх перехожих, намагаючись їх якось означити. Цікавий глюк при отруєнні алкоголем. Колобку було шкідливо пити. В нього була лабільна психіка, плюс шизофренія. Він всім казав, що колись він виросте, стане мегаколобком і передавить усіх, вчключно з лисицею. Але у всьому іншому Колобок був нормальною людиною. Дрніч і Крміч з докором глянули на Фрліча. Фрліч зрозумів, що усі свої думки про Колобка він говорив вголос.
• Тебе глючить, Фрлічу, - сказав Фрліч сам собі. Крміч скормив Колобка Дрнічу.
• Кормити і скормити - це дві сторони тої ж монети, - сказав Дрніч. Крміч злісно всміхнувся. Всі раптом зрозуміли істинну природу Крміча. Крміч, Дрніч і Фрліч пішли далі. Крміч Колобка скормив. Але ж з’їв то його Дрніч. Хто в цьому випадку несе відповідальність? Фрліч не ферлив, а міг, тож зробімо винуватим його. Мало того, його ще й глючило. Рецидивіст, сволота. Крміч, Дрніч і Фрліч зустріли стіл. Стіл був балакучий і вередливий. Весь час стрибав і галасував, що і очікується від створіння, котре по-іншому все життя стоїть і мовчить. Фрліч почав бігати за столом, намагаючись його зупинити, але стіл ще більше радів, кричав, шумів та втікав від Фрліча. Стіл хвицявся, перевертався і раптом Фрліч зрозумів, що його, ймовірно, ще й досі глючить.
• Таки глючить, - відповів Дрніч. На підлозі лежав розламаний стіл і над ним стояв скуйовджений Фрліч. Крміч скормив стіл Дрнічу. Всі вчергове дивуються зловмисності Крміча. Крміч злісно усміхається. Крміч, Дрніч і Фрліч пішли далі. Їм зустрілася лисиця. Лисиця була негарною і дурною. Саме так - дурною. А замість сережок вона носила півметрові обручі. Вони заважали пересуватися, що її дуже засмучувало. Дрніч вчинив з нею негарно, з’ївши її Колобка. Лисиця про це ще не знала. Тому Крміч, Дрніч і Фрліч, навіть не привітавшись, пішли далі. Лисицю це ще більше засмутило, оскільки вона вирішила, що це через її потворність. Ось як буває.