Dmytro Polovynka

Проти війни з дієприкметниками, або чим завинили "шокуючі" новини?

Backup page for:

Спроба показати безглуздість “війни проти активних дієприкметників” та обґрунтувати їх повернення в нормативну українську мову

Противники активних дієприкметників повторюють як мантру наступні слова Павловського, які він написав більш ніж двісті років тому:

“Дієприкметників ані теперішнього, ані минулого часу в Малоросіян зовсім нема; а замінюють їх займенники, перш за все той, що, котрий і дієслово в теперішньому часі”

І мало не фанатично вилучають дієприкметники з українського мовлення, як їй “непритаманні”, часто замінюючи їх кострубатими конструкціями зі словами “той, що”. Не “наступаючий”, а “той, що наступає”. Дарма, що в Коцюбинського читаємо “…мчало в перестраху перед наступаючими бурунами вогняного моря.” І таким неграмотним виявився не лише Коцюбинський. Дієприкметниками користувалися Котляревський, Шевченко, Українка, Франко, Квітка-Основ’яненко, Вовчок та інші.

Війна з дієприкметниками виглядає недолуго. Бо ця граматична форма ніби як і є, але ніби як і нема. І я погоджуюся, що у звичайному мовленні дієприкметники вживаються доволі рідко. Але, зрештою, і дієприслівники часто замінюються у звичайному мовленні на простіші конструкції. Наприклад більшість людей замість “ідучи він наспівував пісню” скажуть “він ішов і наспівував пісню”. Чи означає це, що дієприслівники так само є “непритаманними” і що їх треба обов’язково замінювати на простіші форми? Звісно ні. Звідки ж така особлива нелюбов до дієприкметників?

Я зрозумів, що щось у цій боротьбі не так, коли перекладав один релігійний текст, де в оригіналі було “всезнаючий бог”. Але, виявилося, що “всезнаючий” - форма небажана, непритаманна, або ще як кажуть “покруч”. Замість цього була порада вжити “бог, що все знає”, або “бог всезнайко”. І, знаєте, я таки лишив “всезнаючий”:

Богові співчутливому,
  блаженному,
  всезнаючому…

Після цього я багато звертав увагу на таку дивну боротьбу. Це і дивне слово “шокувальна”, яке іноді вживають щодо новин, замість слова “шокуюча”. Це і “той, що лежить” замість “лежачий”, ну бо, згідно з борцями за чистоту мови, приказка “під лежачий камінь вода не тече” має звучати

під камінь, що лежить вода не тече

а “лежачого не б’ють” має перетворитися “не можна бити того, хто лежить”. Вид не має права бути “зникаючим”, строка “біжучою”, холод “проймаючим”, світло “блимаючим”, стіна “несучою”, а робота “сидячою”. Навіть “віруючим” вже бути не можна, лише вірянином. Але як замінити “глибоко віруючого”? Глибокий вірянин? Людина, котра глибоко вірить?

Зустрічаючим обов’язково ставати “зустрічальниками” а проводжаючим - обов’язково “проводжальниками”. Ми хочемо поетично передати щось про “жахаючу глибину”, ніт - заборонено, лише “жахлива”. Але ж вона не жахлива! Вона жахає того, хто до неї наблизиться, вона - жахаюча. Можна ще страхаюча. Але ж і так не можна! Забороненими є також цілком природні слова “спадаючий”, “літаючий” та “палаючий”. І так, звісно, можна до них знайти відповідники. Але ж чи має це бути обов’язковим?

Особливо відчутна заборона вживати дієприкметники під час перекладу. Адже є мови, де дієприкметники не просто є у широкому вжитку, але переважають прикметники, а то й повністю їх витісняють. До прикладу в шумерській мові майже всі ознаки передаються дієприкметниками, а не прикметниками, яких там вкрай мало. Іншим прикладом є індіанські імена, такі як “танцюючий з вовками”, або “пройшовший крізь вогонь”. Хай ці форми і не є притаманними українській, але навіщо одразу рубати їх, як неправильні? Чому б не вважати їх “архаїчними”, “поетичними” чи “рідковживаними”, так само як ненормативним є слова “ніт”, “жона”, або “файний”, але не забороняти їх вживати? Обмежити вживання дієприкметників може бути стилістичною порадою, схоже до того, як радять обмежити вживання пасивної форми (“його побачили” замість “він був побаченим”), але аж ніяк не граматичним імперативом.

В цій боротьбі дуже впадає в очі комплекс меншовартості, адже українське “ідуча людина” одразу порівнюється чомусь саме з російським “идущий человек”, замість того, щоб порівнятися хоча б зі словацьким “idúci človek”. І, власне, критика українських дієприкметників відштовхується від того, що оскільки вони в нас менш поширені ніж в російській (що справді є фактом), то їх вживання - це росіянізми.

Чому ж ми рівняємося на російську і порівнюємо себе з ними - чи в нас так, чи не так, як в них? Чому б нам не рівнятися на самих себе, або хоча б на ту ж словацьку? Словацька - це мова, котра пережила тисячорічний тиск офіційної угорської, але лишилася питомо слов’янською з такою малою кількістю угорських запозичень, що ними можна знехтувати. І про вплив російської там не йдеться. І дієприкметники там цілком навіть живі. Так само живі, як і в багатьох інших слов’янських мовах. В тому числі у найближчій до нас білоруській.

Мої діти ростуть мало не виключно в україномовному середовищі. В їх оточенні більше англійської та польської аніж російської. Окрім того, живу я у Львові - переважно україномовному місті, де російську майже не чути. Вони настільки відмежовані від російської, що самі придумали слово “бабочка”, як пестливе до “бабка”, не знаючи, що є таке ж російське слово з іншим значенням. І от ці мої діти подеколи вживають дієприкметники. Рідко, але буває. Приклад - “дратуюча сирена”, що для сина було новотвором. Можна заперечити, що вони ще не знають граматичних правил. Але якщо утворення дієприкметників для дітей є природним процесом, отже є така технічна можливість в українській мові! Чому б цю можливість не узаконити так, як це зробили з фемінітивами?

Ті ж фемінітиви в правописі з’явилися досить недавно. До того їх вживання часто було ненормативним. Але з новим правописом їх внормували. І хай хто там як до них ставиться, але вони вже міцно увійшли до загального вжитку. І якщо фемінітиви лише збагачують нашу мову, то заборона дієприкметників її лише збіднює. То чому б замість того, щоб викорінювати вжиток дієприкметників, навпаки не внормувати їх використання? Адже дієслово в українській може бути значно багатшим, ніж це дозволяється сучасним правописом. Чи “страхаючий” звучить непритаманно? Так само непритаманно ще донедавна звучали слова “мисткиня”, або “археологиня”. І якщо прихильники фемінітивів стверджують, що фемінітиви завжди в мові були, і вони лише їх відновлюють, то дієприкметники тим паче завжди були! І, якщо дієприкметники не всюди доречні, то й фемінітиви не всюди доречні! Є певні норми використання. До прикладу той самий Шевченко найактивніше використовував дієприкметники саме при перекладі псалмів для ефекту високого мовлення:

А Бог дивиться: чи є ще
Взискающий Бога?
Нема добретворящого,
Нема ні одного!
(Псалом 52)

Звісно, не треба потрапляти в стилістичну пастку. Під час перекладу тих самих шумерських текстів, що рясніють дієприкметниками, дійсно варто вживати якомога більше питомих українських зворотів. Це можуть бути, як прикметники, яких в нас і справді багато, описові звороти, а то й взагалі звичайні дієслова. Адже, якщо задуматися, то “сидяча людина” та “людина сидить” позначає ту саму ідею, лише в іншій формі. І коли мова оригіналу значно відрізняється від української, то дослівний переклад все одно безглуздий. Тоді при художньому перекладі все одно доводиться перекладати ідеї. І при цьому засилля дієприкметників дійсно може звучати неприродно. Але це зовсім не означає, що їх треба викорінювати.

І як завдання з зірочкою - чи можна було б якось внормувати дієприкметники від зворотних дієслів по типу “сміюча ся”, по типу словацької (не російської, зауважте!) “smejúca sa”? Але, можливо, я вже забагато хочу. Розберімося для початку хоча б зі звичайними дієприкметниками.

Примітка для філологів: я чув про спробу розділити активні дієприкметники на хороші та погані. Погані - це власне активні дієприкметники, а хороші - це віддієслівні прикметники, такі як у виразі “під лежачий камінь вода не тече”. Але що робити з “лежачими” пацієнтами? Це - хороший, чи поганий дієприкметник? Лежачий тут - це характеристика людини, що залежить від дії “лежати”? Чи це характеристика пацієнта, котра втратила вимір дієслова? А що робити із “сяючим сонцем”? Чи це характеристика через дію “сяяти”, чи це - стала характеристика сонця, адже не сяяти воно не може? Чому ознака, що передається дією не є такою ж ознакою, як та, що передається дією, але при цьому не має ознак дії? Перепрошую, але це - семантичні джунглі, в які якщо заглиблюватися, то ми дійдемо до потреби визначення слова “ознака” та “дія”, а там вже не далеко до “дії в собі”, “ідеї ознаки”, Платона, Канта, Вітгенштейна та дзен-буддизму.

Посилання