Психологія - наука, що найглибше зазирає нам в душу
Backup page for:Психологія - наука, що найближче зазирає в людську душу. І добре знаючи психологію можна не лише передбачити поведінку інших людей. Можна також краще зрозуміти себе, звернути увагу на свої хиби та покращити себе самого. Бо насправді нами часто керують зовсім інші мотиви, ніж нам здається. Це вже зачіпалося в статті “Мозок та поведінка”, де описувалися “експерименти з розділеним мозком” та експерименти Бенджаміна Лабета. Там це, втім, пояснювалося цілком біологічно. В цій статті будуть інші приклади, суто описові, без пояснення біологічного підґрунтя.
З психології написано багато книг і втиснути усі знання в одну статтю - неможливо. Але я спробую подати найцікавіші факти та найяскравіші психологічні експерименти. Обирав ті, котрі свого часу мене вразили. Особливо цікавими є Стенфордський експеримент, експеримент Мілґрема та експерименти Аша. Вони йтимуть маже першими, але почну я з дуже важливої ілюзії.
Він - дурний, а мені просто не пощастило
Люди схильні судити себе інакше, аніж інших. Те ж стосується судження щодо власної групи (класу, народу тощо) та чужої. Свої негідні вчинки приписують зовнішнім обставинам “я не міг інакше”, “мене змусили”, “так склалося”, а чужі - їх внутрішніми ознаками “він - зла людина”, “він - дурний”, “він завжди чекає кого б це надурити”. Для хороших вчинків все чітко навпаки. “Я виграв, бо розумний, а програв, бо не пощастило. Він виграв, бо пощастило, а програв, бо дурний.” Офіційно це називається “фундаментальна помилка атрибуції”.
Важливу роль ця помилка відіграє у створенні стереотипів. Люди автоматично ділять себе на “своїх” та “чужих” і, відповідно, судять своїх та чужих по різному. Це може бути поділ чоловіки-жінки, білі-чорні, молодші-старші, східняки-західняки тощо. Наприклад - якщо на крик зірвався чоловік, то “його довели”, а якщо жінка - то “всі вони істерички”. Ну або навпаки, “жінку довели, а чоловіки - всі агресивні” - залежно від того, хто це висловлює.
Був проведений експеримент, коли люди грали в настільну гру, але в одного гравця була фора, про яку всі знали - наприклад йому дозволялося перекидати кубик. Коли він вигравав, він все одно приписував свій виграш своєму вмінню, а форі надавав мінімальне значення: “я б виграв і без неї”.
Люди взагалі кращої думки про себе, аніж вони є насправді. Наприклад приблизно вісімдесят відсотків водіїв вважає, що вони водять автомобіль краще середнього. Більшість людей вірять, що саме їх шлюб не розпадеться і статистика їх не стосується. Тут же варто згадати і ефект Данінга-Крюґера, або ефект профана, де люди оцінюють себе краще просто тому, що добре не розбираються в темі і навіть уявити собі не можуть скільки всього вони ще не вміють, чи не знають.
Тобто виходить, що людина живе в ілюзії, що вона - хороша, краща за більшість, а все погане, що вона робить - це вплив зовнішніх чинників. Але якщо в людини депресія, то вона значно краще бачить справжню суть. І оце “я - невдаха, я - негідна людина” - можливо, і є більш раціональна позиція. З цього можна зробити невтішний висновок, що для психічного здоров’я нам таки треба підтримувати якусь ілюзію. І коли ця ілюзія розбивається, людям дуже боляче. І, хто зна, може людям і справді потрібна певна ірраціональна віра починаючи з ірраціональної віри в себе.
Починаю я з “фундаментальної помилки атрибуції” не просто так. Люди рідко приміряють результати психологічних досліджень на себе. “Вони на таке попалися, але я не такий”. Спробуйте переступити через себе і зрозуміти, що результати усіх наступних експериментів стосуються вас особисто.
Люди діють згідно зі своєю роллю
В Стенфордському експерименті дослідники хотіли визначити, як поводитимуть себе люди, коли їх штучно поділити на дві групи і задати певні ролі. Для цього набрали добровольців, розділили їх довільним чином на “в’язнів” та “сторожів” та помістили в ніби-в’язницю. Результати перевершили всі очікування. Хоча всі розуміли, що вони - ніякі не в’язні та сторожі, а просто собі звичайні люди, та все ж вони почали діяти згідно з ролями, які їм видали. Сторожі вимагали покори, в’язні бунтували, насильство починало переходити межі. Зрештою експеримент довелося припинити завчасно.
Експеримент критикують як за методику, так і за його неетичність, але певні висновки з нього можна таки зробити.
Люди “вживаються” в свої ролі і поводять себе відповідно до них, навіть якщо роль була отримана випадково. Тому вартує поставити собі питання - наскільки наша поведінка залежить від обставин? А що якщо роль - невипадкова? Чи, бува, не починає людина себе поводити інакше, коли змінює професію, або йде на підвищення? Що з тої поведінки - людина, а що - роль? Адже навіть у грі-експерименті сторожі проявляли жорстокість, хоча нічим іншим не відрізнялися від в’язнів.
Поведінка людей керується обставинами. Люди переймають стереотипи групи, до котрої належать. І, на що теж треба звернути увагу, навіть штучний поділ на групи збільшує нелюбов одне до одного.
Я пам’ятаю нас в класі розділили на дві команди для конкурсу на уроці географії. Поділ був випадковий. Але до часу проведення конкурсу ми чітко відчували неприязнь до “іншої групи”. Ми то були школярі. Але, кажуть, що навіть на зйомках фільму “Планета мавп” актори, що грали шимпанзе їли в їдальні окремо від тих, хто грав горил. І це вже були дорослі.
По мотивах Стендфордського експерименту був знятий фільм Das Experiment (2001), котрий, втім, дещо передраматизував.
Тиск групи, або “обидві білі”
Експерименти Аша - дуже відомі в психологічних колах експерименти, котрі показують, що людям легше погодитися з абсурдними твердженнями, аніж піти проти думки групи. Деякі були відтворені у радянському фільмі “Я та інші” (1971).
В експерименті “обидві білі” людям показували дві пірамідки - чорну та білу. Усі, крім одного, були підставними піддослідними і мали сказати, що обидві пірамідки - білі. Останнім говорив справжній піддослідний. Він, бачачи перед собою чорну та білу пірамідку відповідав “обидві білі”, оскільки усі попередні піддослідні теж казали “обидві білі”.
З одного боку це - дуже невтішний експеримент. З іншого - він розкриває нашу натуру, котра є значно більш суспільною і менш індивідуалістичною ніж нам здається. Можливо це не так вже і погано.
На відміну від Стенфордського експерименту, експерименти Аша відтворювали багато разів, шукаючи причин та змінюючи обставини. І є деякі хороші новини - по-перше, не всі люди піддалися і дехто таки відповідав істинно, хоча при цьому вони дуже погано себе почували. А по-друге, якщо хоча б одна людина перед цим сказала істинну відповідь, то ймовірність того, що піддослідний скаже “одна чорна, одна біла” зростала в рази. Слово навіть одного бунтівника - важливе. В казочці про голого короля бунтівником виявився маленький хлопчик: “А король - голий”!
Тиск влади та удари струмом
Експеримент Мілґрема показує, що люди піддаються впливу авторитета, навіть сильно цього не хотячи.
Експеримент був зроблений хитро - піддослідному казали, що він сам буде допомагати проводити експеримент, що досліджує наскільки покарання допомагає при навчанні. Для цього йому казали, що коли інша людина відповідатиме невірно, йому треба буде натискати кнопку, котра буде бити цю іншу людину струмом. При цьому сила цього удару струмом постійно підвищувалася і доходила до двохсот і більше вольтів. Насправді ж досліджували, чи буде піддослідний продовжувати бити іншу людину струмом, якщо над ним стоїть авторитет - в цьому випадку “людина в білому халаті”. Якщо піддослідний відмовлявся, йому казали щось на кшталт “будь ласка, продовжуйте”, “це потрібно для експерименту”, або “ми ж домовлялися, що ви будете натискати цю кнопку”.
Результати експерименту були невтішними. Більшість (хоч і не всі) продовжували бити струмом іншу людину, навіть коли цей удар міг її вбити. Тут, мабуть, варто зазначити, що нікого струмом насправді не били, а що іншу людину грав актор.
При чому не йшлося про те, що люди отримували задоволення від того, що вони били іншу людину струмом. Навіть навпаки - вони намагалися відмовитися, вони пріли, їм було дуже незручно, але прості фрази змушували їх продовжувати робити те, чого їм не хотілося.
Три попередні експерименти - Стенфордський, Аша та Мілґрема малюють дуже невтішну картину. І, головне, ці експерименти треба приміряти на себе. Адже кожен хоче вважати себе героєм. Але після того, як люди пройшли крізь ці експерименти, вони розуміли, що героями вони насправді не є.
Далі підуть не такі шокуючі, але все одно цікаві психологічні дослідження та факти.
“Я так і знав” або всі розумні заднім числом
Уявимо собі, що директор запросив секретарку на вечерю. Та погодилася, вони випили вина, потім пішли до нього додому. Тут він освідчився їй в коханні і сказав, що жити без неї не може. Вона зраділа і в сльозах сказала, що теж давно в нього закохана. “Як мило! Можливо, вони знайшли кохання свого життя! Як добре, що вона погодилася піти з ним на вечерю!”
А тепер уявимо собі інший кінець “… потім пішли до нього додому, де він її зґвалтував.” Що скажуть люди? “Яка ж вона дурна! Навіщо йшла з ним, хіба це було не очевидно, що все до цього йде? Не треба було з ним іти!”
Заднім числом всі ми розумні і всі ми знаємо як треба було себе поводити. Залежно від того, як закінчиться історія із секретаркою, люди будуть виносити різні судження щодо того, що вона мала зробити. Заднім числом все очевидно. На жаль люди не усвідомлюють, що наперед виносити судження значно складніше.
Віра в справедливий світ
Попередній приклад також показує іншу хибу в нашому мисленні - а саме “віру в справедливий світ”. Нам хочеться вірити, що світ - справедливий. Власне, на цій ідеї базується не одне релігійне вчення - християнські рай та пекло, або буддистська карма.
Але в повсякденному житті воно виливається окрім іншого у звинувачення жертви. Якщо обікрали - сам винен, що погано зачинив двері. Якщо зґвалтували - сама винна, бо ходила не там і не з ким треба. Якщо обдурили - сам винен, що повірив тощо.
Воно то й справді хочеться, щоб світ був справедливий, але якщо це спонукає людину самій робити світ справедливішим - то це одне, а якщо це спонукає до пасивного споглядання та виправдовування зла - то це зовсім інше. На жаль, друге - легше. Ймовірно це - такий захисний механізм - виправдовувати зло замість того, щоб з ним боротися.
Але ж ми так багато сюди вклали…
Складно кидати невигідну справу, якщо в неї вже було вкладено дуже багато сил та коштів. Цьому навіть є назва “Хиба Конкорда”. Походить воно від відомого випадку.
Фірма Конкорд розробляла літак, котрий мав приносити прибуток після завершення проекту. Але коли вже більша частина проекту була завершена, виявилося, що він буде збитковий. Найлогічніше було б припинити проект, щоб не втрачати більше грошей для завершення і не працювати собі у збиток. Але в хід пішла аргументація “але ж ми так багато сюди вклали…” і проект таки завершили, який таки працював в збиток і який все одно з часом закрили.
Річ у тім, що ця хиба - суто економічного характеру. Адже не все в житті вимірюється грошима. Людям притаманно любити те, в що вони вклали багато зусиль і зазвичай нічого поганого в цьому нема. Ми любимо садочок, котрий виростили самі, а власноруч спечений хліб смакує краще. Але якщо ви керуєте грошима і в хід іде “але ж ми так багато сюди вклали…” - згадайте про Конкорд.
Сила поголосу
Наші враження про людину створюються під впливом її репутації. Тобто якщо нам хтось інший скаже про людину щось хороше, то вона нам такою і буде здаватися і навпаки. Наступний експеримент був зроблений, щоб це показати.
Для нього обрали фотографію незнайомої і геть звичайної людини. Перед тим, як показати її людям, то одним казали, що це - відомий науковець, а іншим - що це серійний вбився. А потім просили описати риси обличчя. Перша група відзначала “розумні очі”, “благородне чоло” тощо. А для другої групи очі були “підступні”, погляд “маніакальний” тощо.
З одного боку - довіряти поголосу та іншим людям, щоб наперед визначити яка перед нами людина - корисно. Але це може також ввести в оману.
Сила першого враження
Не секрет, що перше враження - дуже важливе. Можна казати, що так не можна, але так є. І ми будуємо наші наступні судження відносно першого враження.
Дія першого враження настільки сильна, що навіть якщо ми наперед переконуємо себе, що перше враження на нас не вплине, це все одно не так. Тобто навіть коли людям казали “зараз ми будемо вимірювати чи перше враження на вас вплинуло” і вони цілком могли цьому противитися, вони все одно не змогли.
При чому, важливо зрозуміти, що те, що справляє перше враження, не пов’язане із тим, що надалі будуть оцінювати. Наприклад одяг не має нічого спільного із вмінням лікувати зуби, але саме одяг може вплинути на майбутнє рішення про прийом на роботу у клініку.
Раз я бачив вуличний експеримент, де взяли двох чоловіків - одного високого, а іншого низького. Вдягнені вони були однаково. Їх по черзі ставили на кут вулиці і питалися перехожих, скільки вони думають ті заробляють. Суми для високого чоловіка були в середньому значно вищі за суми для низького. Зріст (високий, отже важливий) справляв велике перше враження і люди будували судження котрі з ростом взагалі пов’язані не були.
В цьому експерименті це був зв’язок зросту і зарплати. Але це міг бути зв’язок одягу і статусу, або краси і доброти.
Навчена безпомічність
Люди гірше виконують, а то й зовсім не виконують завдання, коли вони в себе не вірять, коли їх перед тим зневірили у самих собі. Це називається “навчена безпомічність”. Також виникає, коли правила - нечіткі, невідомі, або постійно змінюються. Бо тоді люди не знають, які їх дії приведуть до покарання і не проявляють ініціативи, стають “психологічно лінивими”.
Був проведений експеримент - половині класу дали прості завдання на анаграми (скласти слова з літер), наприклад “Складіть слово, що складається з літер І К Т” а іншій - неможливі, наприклад “Складіть слово, що складається з літер Ф К Р І Т О П С А Ю”. Друга половина класу бачила, що інші завиграшки справляються із завданням, і це їх засмучувало (вони не знали, що в них різні завдання). Коли ж дали друге завдання - обидвом половинам класу однакове, то перша половина, натхненна попередніми досягненнями легко справлялася. А друга - значно гірше, якщо взагалі намагалася.
Друга половина класу показала те, що називається “навчена безпомічність”. Люди не змогли виконати завдання не тому, що й справді не могли, а тому, що не вірили в себе.
Щоб діти та люди не ставали “психологічно лінивими” і не демонстрували “навчену безпомічність”, їм треба давати завдання, з котрими вони можуть справитися, допомагати їм, підтримувати. Також треба давати чіткі правила. Адже якщо дитину за ту ж саму дію то сварять, то хвалять, то дитина не знає, як себе правильно поводити і може, зрештою, обрати бездіяльність. А може також обрати неконтрольовану поведінку - але це вже інша тема.
Будь які пояснення кращі за жодні
Люди чарівним способом реагують на “тому що”. Експерименти показують, що фраза “пропустіть мене поза чергою, тому що в мене червона куртка” діє значно краще ніж просте “пропустіть мене поза чергою”. Навіть якщо все, що йде після “тому що” є безглуздим поясненням.
Наступний приклад є складнішим, походить з біології і називається “пояснення називанням”. Наприклад - чому вівці збираються в стада? Відповідь - “бо в них - стадний інстинкт”. А звідки ми знаємо, що в них - стадний інстинкт? “Ну ж бо вони збираються в стада”. Якщо бачите, це - замкнене коло. І “стадний інстинкт” - це назва поведінки, котра нічого сама по собі не пояснює. Але людям важливо мати пояснення. Тож “стадний інстинкт” їх цілком задовільняє.
Люди готові чіплятися за пояснення, навіть якщо вони не логічні. Маймо це на увазі.
Побудова групових норм
Експеримент Музафера Шерифа показує, що люди сходяться на певних нормах в групі, навіть якщо на початку у всіх погляди - різні. Для того, щоб це продемонструвати, людям показували світлу цятку в темній кімнаті і питалися на скільки сантиметрів вона відхилилася. Спочатку всі давали дуже різні відповіді - наприклад хтось казав, що цятка відхилилася на 15 см, а хтось - що на 3 см. Але люди чули відповіді одне одного і відчували значну різницю. Після повторних проведень цього ж цього ж експерименту, їхні цифри були все більше і більше схожими. І зрештою люди сходилися на якійсь середній цифрі - наприклад 6 см.
При цьому, якщо в групу підсаджували підставну людину, котра давала завищені оцінки (наприклад 45 см), то середнє значення в кінці теж виходило вищим. І навіть коли цю людину з групи забирали, і давали вже справжнього піддослідного, то оцінки продовжували лишалися завищеними впродовж довгого часу.
Що найцікавіше в цьому експерименті це те, що насправді ж цятка взагалі не рухалася - людям, що сиділи в темряві це лише здавалося.
Соціальна лінь та ефект свідка
Коли люди утворюють велику групу, то відповідальність розмивається і люди стають соціально лінивими.
Прикладом цього є те, що коли одна людина тягне канат, то вона його тягне сильніше, аніж коли вона його тягне в групі з п’ятьох людей. Тобто п’ятеро людей тягнуть канат не в п’ять разів сильніше, аніж одна. При чому падіння сили - доволі значне, приблизно на 20 відсотків, але іноді навіть вдвічі. З тої ж причини виробництво в колхозах було менш ефективним, аніж індивідуальне виробництво.
Сумним прикладом такої соціальної ліності було вбивство Кітті Дженовезе, коли ніхто не зреагував на гучні крики по допомогу, бо вважали, що “хтось та й допоможе”. Заради справедливості - пізніші дослідження показали, що бездіяльність людей під час вбивства Дженовезе була подана перебільшено, не все було так погано. Але так званий “ефект свідка” таки присутній. Люди й справді менше допомагають, якщо навколо є багато інших людей.
У великих групах людей взагалі трохи складніше з людяністю. Це пов’язане з тим, що мало хто кого знає. Це не лише зменшує можливість отримати допомогу, але також збільшує злочинність, що можна помітити у великих містах. Адже в малих групах вичислити злодія - легко. А от у великих - ні. Анонімність знижує рівень відповідальності людей. Цією ж анонімністю, до речі, можна пояснити токсичність та агресію, яку так часто можна зустріти в соцмережах.
Шрам на обличчі
Люди мають упередження щодо того, як до них ставляться інші. Був проведений цікавий експеримент, де жінці на обличчі малювали шрам, геть такий як справжній. А потім просили її оцінити, чи інші люди почали ставитися до неї по іншому. І справді, ця жінка виявила, що коли вона була зі шрамом, то люди змінили свою поведінку щодо неї - частіше відводили погляд, менше усміхалися, були більш напруженими тощо. Але насправді це все відбувалося в її уяві, бо шрам хитрим способом їй з обличчя змивали перед виходом. Відповідно ніхто ніякого шраму не бачив. Усі упередження, що відчувала ця жінка були лише в її голові.
Сам по собі експеримент вийшов веселий. Але про що він нам говорить? Люди, котрі чимось відрізняються від навколишніх - каліцтво, зріст, колір шкіри - часто сприймають поведінку, як упереджену не через те, що вона й справді упереджена, а тому що вони очікують упередженої поведінки і бачать її у різних деталях. І якщо, до прикладу, колега по роботі неприязно ставиться до єдиної жінки в колективі, то вона це може сприймати саме як неприйняття жінок, хоча насправді причина може бути в геть іншому - наприклад в її поганому характері.
Чи й справді ми діємо згідно з переконаннями?
Зазвичай ми вважаємо, що наші поведінки відповідають нашим переконанням. Іншими словами - ми щось робимо, тому що ми вважаємо, що так треба. Щонайменше два експерименти - Стенфордський та Мілґрема - цю ідею похитнули. Але насправді все значно цікавіше.
По-перше, ми часто діємо всупереч нашим переконанням. Був цікавий дослід, де жінки та чоловіки описували образ людини - зовнішність, характер, зацікавлення - з котрою вони б хотіли утворити пару. Далі йшов “спід-дейтінг” - прискорений сеанс побачень - після якого люди могли піти на вже довше побачення з тим, хто їм сподобався. Як це не дивно, люди часто обирали собі пару зовсім не таку, яку наперед описували. Це, до речі, означає, що автоматичні фільтри в сучасних дейтінг-апках не працюють нам на користь.
Але це - не єдиний приклад такої різниці між переконаннями та справжніми діями. Насправді різниця між поведінкою та словами в людей просто величезна. Люди, котрі говорять про чесність, брешуть. Ті, хто розказує як правильно виховувати дітей, самі виховують погано. Успішні фінансові радники стають банкрутами, а борці за міцну сім’ю шукають собі інтрижку на стороні. Слова, що розходяться з діями, схоже є радше правилом, аніж винятком. Або, якщо бути точнішим - слова і дії між собою майже не корелюють. Тому варто дивитися на дії, а не на слова.
По-друге, наші переконання часто формуються нашою поведінкою, як би це дивно не звучало. Тобто якщо людина щось починає робити, то потім вона знайде собі виправдання, чому вона це робить. Щось схоже ми спостерігали в Стенфордському експерименті. Якщо людина з когось вирішила познущатися, то ставлення до жертви після цього погіршується. Якщо ж людина навпаки, взяла участь у посадці дерев, то її починає більше цікавити екологія. Наші дії змінюють наш характер та цінності.
І наостанок, є цікавий ефект, що впливає на наші дії. А саме, якщо починають платити за щось, що нам і так подобається, то ми починаємо отримати від цього менше насолоди, адже тепер це - робота. І якщо раптом платити припиняють, то ми можемо припинити цим займатися. І навпаки, якщо оплата за неймовірно нудну працю була низькою, то ми, шукаючи виправдання тому, чому ми цим взагалі займалися, починаємо переконувати себе, що нам це сподобалося. Цим, до речі, пояснюється, чому платити дітям за оцінки, або прибирання - погана ідея. Адже “прибирання за гроші” не створює переконання, що така нудна діяльність нам насправді хоч якось, так й подобається.
Гартування групи
Оскільки група - це важливо для людей, насамкінець згадаю про те, що саме робить з натовпа групу. Або іншими словами - що об’єднує людей. Згадаю їх навіть якщо деякі наступні факти звучатимуть очевидно.
Людей об’єднують дії, що виконуються спільно. Дослідник Музафер Шериф провів експерименти, в котрих спочатку створював між двома групами хлопчаків ворожнечу, штучно розділивши їх на дві групи, що йому успішно вдалося. А згодом вирішив дослідити, чи зможе він їх подружити, змушуючи їх до завдань, котрі могли бути виконані лише спільними зусиллями - наприклад, витягнути автобус із багнюки, використовуючи канат, або забезпечити табір питною водою. І, що цікаво, йому це вдалося теж. Після спільних пригод хлопці потоваришували.
Не секрет, що людей об’єднують труднощі, котрі були перенесені разом. Це може бути війна, але сприяють цьому і менш екстремальні умови, наприклад похід у гори. Якщо люди відчувають, що в них була спільна ціль, що в них були схожі труднощі і вони при цьому допомогли одне одному, вони гуртуються значно сильніше. І відчувають опору одне в одному. Дуже гуртує людей зовнішня та спільна для всіх небезпека. Тоді на перший план виходить виживання.
Якщо нема ані труднощів, ані спільної цілі, ані зовнішньої загрози, то тут допомагають спільні ритуали. Якщо люди збираються разом і щось роблять, хай це навіть буде просто спів, то це все одно їх єднає. Це пояснює міцність різних спільнот, як то релігійних, або й спортивних. На ще вищому рівні організації суспільства такими спільними об’єднуючими ритуалами стають народні традиції.
Об’єднана група - це може бути дуже добре для людей, адже люди більш схильні допомагати одне одному. Та на жаль, цими методами можуть зловживати авторитарні політики. Наприклад вони дуже люблять маніпулювати “зовнішньою загрозою”, щоб утримати владу. Цим користуються як в Північній Кореї, так і в Радянському Союзі, чи в його ідейній спадкоємиці - Російській Федерації. А методику “спільних ритуалів” було використано в експерименті, відомому як “Третя хвиля”, де вчитель намагався пояснити учням, як формується тоталітарний режим. Там одним із засобів формування тоталітаризму було особливе вітання - прикладання руки до плеча. Експеримент став настільки відомим, що за його мотивами зняли фільм Хвиля (“Die Welle”, 2008).
Є дуже багато хороших книг по психології, але однією з найкращих книг для ознайомлення з психологією є підручник “Соціальна психологія” Маєрса. З назви видно, що це - не чиста психологія, а радше психологія людини в суспільстві, але це не зменшує її цікавості. На жаль книга на українську не перекладена, тому треба шукати або англійський оригінал (David G. Myers “Social Psychology”), або переклад.