Демографічна катастрофа в Україні
В середньому жінка в Україні народжує ледь більше однієї дитини, 1,2 якщо бути точним. Це одначає 600 дітей на тисячу людей, 360 онуків і 216 правнуків. Не знаю, як вас, але ці цифри мене лякають. Це означає, що усі снаги зберегти нашу культуру і мову для наших нащадків може бути марною, якщо власне цих нащадків не буде. При чому ситуація з народжуваністю не покращується, а лише погіршується.
1,2 дитини на жінку - це четвертий найгірший показник в світі. Після нас іде лише Сингапур, Південна Корея і Тайвань. В 1991-му українців було 52 мільйони. Зараз нас орієнтовно 29 мільйонів. І хоча багато з цих мільйонів - емігрували, багато з них просто не народилися. По народжуваності та смертності в перерахунку на тисячу людей в нас все ще гірше. Ми там останні та перші в світі відповідно.
Українці настільки розпереживалися про глобальне перенаселення, що вирішили просто вимерти першими (разом з корейцями), щоб дати місце для життя іншим народам. Інакше як пояснити небажання українців народжувати дітей? Якщо це ще не зрозуміло - перенаселення Україні не загрожує взагалі. Нам загрожує знелюднення.
З такою народжуваністю наша культура не буде основною на наших землях. В історії таке траплялося. Місце українців займуть інші народи. Шумерів вже нема. Хеттів теж. Про багато народів ми взагалі не знаємо. Люди, котрі не бояться що їх звинуватять в расизмі, описують те, як небілі народи витісняють білі в Європі, порівнюючи це з тим, як білі свого часу витіснили небілих з Америки та Австралії. Нас, правда, швидше всього, витіснять росіяни, в котрих народжуваність все-таки краща - раз, а жити в нас приємніше - два. Українська культура вважатиметься “смішною російською”.
Українці повально повірили статистиці, що в середньому сім’я має народжувати 2,1 дитину, щоб зберегти населення. З цього вони зробили хибний висновок, що дві дитини - це норма, а оцих 0,1 перекривається невеликою кількістю багатодітних.
Але ні, дві - це не норма. Треба врахувати, що приблизно п’ята, а то й більше, частина людей, ніколи не матимуть дітей. На це є різні причини і це просто треба прийняти. Це означає, що на тих, хто дітей народжує, має статистично припадати по дві з половиною дитини. Тобто на кожну сім’ю з двох дітей має припадати одна сім’я з трьох дітей. А якщо врахувати, що існують сім’ї з однією дитиною, то на кожну таку сім’ю має припадати сім’я з чотирьох.
Іншими словами - нема для сімей норми в дві дитини. Тут взагалі норми нема. Якщо вже хочете, то нормою дітей є від однієї до п’яти, або інакше “як Бог дасть”. Але я не бачу такої великої кількості багатодітних. Люди свідомо обмежують себе двома дітьми, пояснюючи це “відповідальним батьківством” і “збереженням від перенаселення”. Про перенаселення я вже говорив. Про відповідальність буде згодом.
Українці, схоже, не розуміють, що дітей треба народжувати. Ми, ніби, дорослі люди, не розуміємо, що діти просто так з неба не беруться. Те, що нас багато мільйонів, не означає, що діти нам з’являються нізвідки. “Я не народжу, але хтось та й народить” - такою є позиція багатьох. Тільки хто такий ось цей міфічний “хтось”? Це ж теж якась реальна жінка, котра тепер має народити дітей більше, тому що хтось вирішив “пожити для себе і поподорожувати, побачити світ”. При чому це цікаво поєднується з несхвальним ставленням до багатодітних.
В Українців поширений міф, що багато дітей - це безвідповідально. Мовляв “навіщо стільки народжували, якщо не можете прогодувати”. Та навіть мене, лише з трьома дітьми, вже встигли звинуватити у невмінні користуватися контрацептивами. Але так думати - дуже дивно. З одного боку, люди народжують мало дітей, тому що це - “відповідально”, але очікують, що загальна народжуваність вийде на порядний рівень, саме завдяки кому? Правильно - завдяки, так званим, “безвідповідальним” громадянам. Тобто “відповідальні” громадяни скидають відповідальність за майбутнє держави на “безвідповідальних”. І цей підхід якраз і є безвідповідальністю. Якщо людина хоче відчути себе відповідальною - то хай, власне, і виховає більше дітей, щоб показати приклад, як мають виглядати порядні громадяни.
Звісно, окрім “безвідповідальних” є ще надія на дуже релігійних людей. Що я можу сказати, як атеїст? Хіба що “Господи Боже мій Милий, допоможи врятувати цю країну”.
Українці скотилися в крайній індивідуалізм. Дітей хочуть спекатися якомога швидше - садок, школа, а після вісімнадцяти хай досягають всього самі. Нема чого їм навіть квартиру купувати, “я сам купив, так і вони хай самі купують”. Такий розрив між поколіннями ні до чого хорошого не приведе. Тисячоліттями батьки піклувалися про своїх дітей і намагалися їх забезпечити усім необхідним, а діти піклувалися про своїх старих батьків. І народжуваність була висока. Зараз про батьків попіклується держава даючи їм подачку у вигляді пенсії. Пенсія від’єднує дітей від батьків: “нащо мені про них піклуватися, якщо в них є пенсія”, так і батьків від дітей: “що мені толку з них, якщо в мене і так буде пенсія”. Раніше дітей народжували, в тому числі, щоб забезпечити себе в старості. Зараз в старості людей забезпечить держава. Проблема в тому, що дітей держава не народить. Нема заводів по виробництву дітей.
Українці не люблять дітей. Ми їх намагаємося спекатися. Вони нам заважають своїми криками і плачами. Ми їх називаємо “спиногризами”. Ми не заважаємо поширенню ідей “чайлдфрі” (модне слово для бездітності), тому що в нас свобода слова, але з іншого боку обмежуємо поширення аргументів щодо того, що дітей варто народжувати (як ото і ця стаття), називаючи їх середньовічними, застарілими, або російським ІПСО. Ми любимо скаржитися на дітей, навіть якщо вони в нас є. Не скаржитися - це не по-українськи. Якщо ж ми не любимо дітей - не дивно що в нас їх мало.
Українці передивилися американських фільмів і тепер вирішили, що кожній дитині треба по кімнаті. По-перше - це не працює навіть в Америці. Саме через такий підхід в них теж падає народжуваність (так, у США все зовсім не так добре, як показують у фільмах, хто б подумав). А по-друге - що це означає для міста? Якщо я хочу мати чотирьох дітей, мені треба п’ятикімнатну квартиру, а бажано семи - щоб з кабінетом і вітальнею. Це можна 30 років на таке заробляти, і у 55 нарешті завести сім’ю. Так собі перспектива.
Українці мають нереалістичні очікування щодо грошей, котрі необхідні для виховання дитини. Інакше складно пояснити, чому будучи далеко не найбіднішою державою в світі, ми скаржимося на відсутність грошей і виправдовуємо цим відсутність дітей. Чи то ми знову ж таки передивилися фільмів, чи то ми порівнюємо себе лише з успішними людьми, чи то лише з успішними державами. Психологічно люди вважають себе менш успішними, ніж вони справді є. Так само психологічно люди вважають себе більш вартими успіху, ніж вони насправді є. Такі вже психологічні закони. В українців вони виражені аж надто яскраво.
Українці вважають, що допомагати з народженням дітей їм має держава. Тобто сотні тисяч років людям держава була непотрібна, але ось раптом в 21му столітті, жінки не можуть народити дітей без держави. Ось в уже згадуваній Південній Кореї підтримка держави - неймовірна, але кореянки все одно не народжують дітей. Не в державі справа. Держава з’являється і зникає. Народ лишається. Ну, або не лишається, якщо попасти в демографічну прірву і припинити народжувати майбутні покоління.
Українці - дуже модерні та сильні. Ми відмовляємося від старих моделей сім’ї, ми готові розвиватися, ставати інноваторами у всіх областях, бути сміливими, передовими. Ані жінки, ані чоловіки не поспішають одружуватися, бо треба збудувати кар’єру, винайти ліки від раку, написати бестселлер, відкрити бізнес, стати міністром, або олімпійським чемпіоном. Лише в такій модерності не лишилося місця дітям. Діти в українців - не пріоритет. Подорожі, собаки і комп’ютерні ігри - пріоритет. А діти - ні. А діти - це наше майбутнє. Без них дійсно нікуди.
Вам може здатися, що я панікую і що не все так погано. Але насправді Україна переживає одну з найгірших демографічних криз у світі. Якщо врахувати теперішню війну - то взагалі найгіршу. Просто в Південній Кореї все з демографією ще гірше (поки що), тому в новинах пишуть про них. А в нас про це в новинах не пишуть. Просто тому що це - не новини, а постійний стан. Демографи вже навіть припинили бити на сполох, тому що згідно з їхніми законами, ми потрапили в демографічну яму, з котрої виходу нема. То і на сполох бити вже нема чого. Так мало українців, як зараз, останній раз народжувалося триста років тому, навіть враховуючи жахи двадцятого століття. Так, ми вимираємо, але про це не здогадуємося.
Чому ж ми не бачимо аж такого різкого падіння населення в Україні при такій низькій народжуваності? Тому що демографія працює трохи інакше і люди не вмирають одразу після народження дітей. Є таке поняття, як демографічна інерція (Demographic Momentum). Навіть якщо народжуваність падає нижче двох дітей на жінку, кількість людей продовжує рости, або падає не так швидко просто через те, що досі живуть ті люди, котрі були народжені в плідніші періоди, і тепер народжують дітей вони.
Але, може, дійсно не все так погано? Може це - еволюція в дії. Українці виявилися менш пристосованими, нам варто вимерти, або значно зменшити свою кількість - наприклад до п’яти мільйонів, а краще - менше. На наше місце прийдуть більш пристосовані народи. Нас також можна назвати найбільш відповідальним народом (після корейців) щодо зменшення кількості населення - планета нам подякує і ми отримаємо зелену медальку.
А можливо вимруть лише ті українці, котрі не хочуть мати дітей і ген “хотіння дітей”, якщо такий є, пошириться між українцями. І якщо ми переживемо наступний російський напад, в чому я сумніваюся, бо наступного разу їх буде значно більше ніж нас, то наша народжуваність виросте, і десь років через триста ми знову вийдемо на цифру в 52 мільйони. Зрештою, майбутнє покаже. Втім, тоді може бути пізно.