Краще бути нещиро добрим, ніж щиро поганим

Почну з очевидного - краще бути добрим щиро. Але що робити, якщо людина - грішна?

Якщо почуття тягнуть до чогось поганого, і людина їм піддається - чим вона особливо відрізняється від запрограмованого робота? От є робот - є в нього програма і він її виконує. Якщо людина народилася з поганою програмою, або так була вихована - виходить вона себе поводить очікувано. Від неї нема чого вимагати. І нема чого на неї злитися. Якщо хтось - злочинець, якось треба з цим боротись, звісно. Наприклад, можна посадити у в’язницю. Але злитися на нього нема чого. Бо що з нього візьмеш - такий народився вже. Що цікаво - чим цивілізованіша держава, тим більше вона себе так і поводить. Гляньте, наприклад, на скандинавські в’язниці і порівняйте зі середньовічними методами покарань.

Але ж нам не хочеться вважати себе роботами. Що ж робити? Якщо в мене є якісь погані пориви, чи негідні бажання, тоді варто включати свою волю. Адже ж у нас є свобода вибору. І нічого неможливого у цьому немає. Якщо я бачу гарну дівчину на вулиці, хто зна, що там у мене коїться в голові, і що б я хотів з нею зараз зробити. Але ж я стримую себе. Якщо вдаватися у деталі роботи мозку - то тут спрацьовує моя кора головного мозку, котра стримує тваринні бажання нижчих шарів мозку. І ця дитяча картинка - що на одному плечі сидить чортик, а на другому - янгол, який його стримує, не так вже й далека від реальності.

Поводячи себе, як хоче чортик - ми будемо щирими. Але ж значно краще себе поводити, так, як нам каже наша воля, наш янгол на іншому плечі. Хай це, навіть, буде не щиро.

Це стосується не лише злочинців, а кожного з нас. Уявімо собі приклад. Є двоє людей - сусідів - котрі не дуже люблять одне одного. Можливо вони голосують за різних кандидатів на виборах. Чи один з них - байкер і любить пиво, а інший - хіпі і курить траву. Або один - гей, а другий - затятий прихильник традиційної сім’ї. З одного боку, вони можуть піддатися внутрішньому голосу і зробити життя одне одного нестерпним. А можуть ставитися одне до одного, хай і не щиро, але терпляче. І тоді їх сусідство буде нормальним. Вони, навіть, можуть допомагати одне одному у певних ситуаціях - адже рука руку миє. І - увага - їм зовсім не обов’язково одне одного щиро любити.

Це також стосується подружнього життя. Іноді можна почути, що “любов пройшла” чи то “серцю не накажеш”. Так, справді, гормони за певний час заспокоюються. Внутрішні почуття змінюються. Але чи варто бути їх рабами? Не обов’язково ставитися до своєї жінки погано лише через те, що змінився гормональний фон і у вас не виділяється від неї стільки дофаміну. Можна ж продовжувати ставитися до неї добре. Бо якщо вона слідуватиме тому ж принципу - у вас будуть дуже приємні стосунки. Якщо люди підтримують одне одного у починаннях, ставлять інтереси свого партнера на той самий щабель, що і свої, допомагають у складні моменти - чи так важливо, що це можливо не так вже й щиро? І що десь в глибині душі, хотілося б просто плюнути на все, випити пива та просидіти весь вечір перед телевізором, а вона там собі хай сама зі своїми проблемами справляється. Насправді в цьому і полягає любов - вміння активно працювати над власними стосунками. І я далеко не перший, хто про це каже.

Ідея того, що внутрішні почуття важливіші за зовнішні їх прояви - хибна. Є такий народ, де “б’є - отже любить”, що можна матюкати, бити, зневажати, але десь всередині “любити її, козу таку”. Чим така щира любов відрізняється від щирої ненависті? І навпаки - якщо ставлення до жінки лагідне, якщо жінка себе з чоловіком почуває, як за стіною - то як тут відрізнити любов щиру і нещиру?

Еріх Фромм у своїй “Мистецтво любити” намагається сказати те саме, але уникає такого прямолінійного формулювання про “нещиру любов”. Про ті ж речі каже також Стівен Кові у свому бестселері про 7 навичок. Зрештою, Ісус би не сказав “любіть свого ближнього”, якби вважав, що почуття неможливо контролювати. Це означає, що можна активно любити, і що це в наших силах. Що любов, насправді - це не є суто внутрішнє почуття. Любов - це свідома дія.

Не треба вимагати від людей лише щирої любові. Варто визнати, що люди можуть діяти згідно з поняттями про добро і зло, без того, щоб хотіти цього з глибин душі. Можна щиро хотіти вкрасти шоколадку з магазину, набити пику неприємному незнайомцю або напитися горілки до безтями. Але якщо в нас є така внутрішня програма - ми можемо її змінити. Ми не маємо права відмовляти поганим людям ставати добрими. Адже якщо ми вперто переконуватимемо, що любов має бути лише щирою, то в грішників не буде ніякого стимулу покращувати себе. Зауважу, що згідно з християнською мораллю - всі ми - грішники. Це натяк, що ставати кращими маємо ми всі.

І тут, власне, виникає вже глибоке питання - а що є власне щирість? Хто є справжній я - той хто повністю піддається своїм внутрішнім бажанням? Чи той, хто вміє стримувати себе і повністю себе контролює? Щоб питання припинило бути таким філософським - можна зробити простий тест. Відомо, що алкоголь знімає самоконтроль. Янгол поступово зникає, і чортика в людині стає все більше. Справжній я - це я-який: я-п’яний, чи я-тверезий? Наразі, відповідь на це питання лишаю відкритим для кожного.