Dmytro Polovynka

Відгомін прарелігії в сучасній українській культурі. Натхненно книгою "Первісна культура" Тайлора.

Очевидно, що наші традиції були вигадані не вчора, а давно. Питання в тому - наскільки давно. Відповідь на це питання частково дає книга Тайлора “Первісна культура”. Коли я її прочитав, то зрозумів, що велика частина нашої культури тягнеться ще з зорі людства. І правірування наших предків досі з нами. Йдеться, наприклад, про орієнтацію храмів на схід, задушні дні, ангелів-хоронителів, землю-матінку та інше. Щоб не бути голослівним, я стисло переповім про що писав Тайлор і додам до цього власні коментарі, що стосуються українською культури та християнства. А хто такий Тайлор і чому я йому так вірю, я напишу під кінець.

Пережитки в сучасній культурі

У першій главі книги Тайлор описує пережитки з минулих часів. Він показує, що їх майже не можливо пояснити християнством, але вони мають зміст з точки зору древніх вірувань. Тут він переважно наводить приклади, а пояснення цих пережитків він лишає на наступні частини.

Найвідомішим прикладом є чхання і відповідь на нього “будь здоровий”. Він відкидає усі європейські легенди про виникнення цієї традиції, бо дуже багато непов’язаних між собою народів якимось чином реагують на чхання. Реакція на чхання криється в глибині часів і пов’язана з вірою в духів, котрі вселяються, чи проходять крізь людину.

Далі Тайлор, як пережитки, згадує ворожіння, котре в світській формі виродилося в азартні ігри; особливі повір’я про потопельників - особливо те, що не можна рятувати людину, що тоне, оскільки вони є жертвою для богів річки; віру в магію, і в те, що на людину можна впливати використовуючи її волосся та нігті, (в Україні це також віра, що проти вроків треба носити червону ниточку); віра у пророчі сни - яка згадується в християнстві, але є притаманна майже всім народам, які досліджує Тайлор; віра в щастя, котре приносить підкова (що пояснюється страхом старих демонів перед “новим” металом - залізом). В Україні останній пункт може пояснити віру в магічність ковалів - наприклад в такій казці, як Івасик-Телесик.

Міфологія

Далі Тайлор розказує про міфологічне мислення. Оскільки в людей не було наукових пояснень фактам, вони вигадували різні міфи. Ці міфи часто оживляли природу навколо. Зараз ми їх сприймаємо, як порівняння, чи алегорію. Але дикуни не бачили в оживленні речей навколо нічого дивного.

У вас колись було таке, що ви злилися на камінь, об котрий перечепилися? Людина підсвідомо готова приписувати предметам людські якості і право бути “живими”. Якби ми так не вважали, то і на камінь би ніколи не злилися. І якщо в сучасної людини такі пориви притлумлюються, то в дикунів (і в дітей) ця віра є доволі сильною. І маючи таку віру, міфи були не просто порівнянням, а реальним поясненням речей.

Багато міфів пов’язані з сонцем та місяцем, де сонце і місяць є чоловіком та жінкою. При чому хто з них є чоловіком, а хто - жінкою, відрізняється від народу до народу. В Українській щедрівці “Ой сивая зозуленька” сонце є жінкою.

З сонцем пов’язана ідея народження на сході і смерті на заході. Це - очевидне для багатьох народів порівняння. Звідси і походить китайське вірування, що земля мертвих знаходиться на заході. З цим також пов’язана орієнтація християнських храмів на схід. Якщо ви колись чули, що не можна спати головою на захід, або що мертвих треба ховати з певною орієнтацією по осі схід-захід, то це теж пов’язане з цими древніми віруваннями.

З сонцем також пов’язані древні свята, що попадали на сонцестояння. Зараз на сонцестояння попадають Різдво та Івана-купала, і це - не просто збіг.

Небо і земля - це теж відома пара. При чому нам притаманно вважати землю - жінкою, а небо - чоловіком. Бога іноді називають “небесним батьком”. А землю називають “матінкою”. Ця традиція - притаманна індоєвропейцям, наприклад пара Уран-Гея в грецькій міфології. Цікаво, що в древніх єгиптян було навпаки.

Як цікавинка - Дарвін був не першим, хто сказав про генетичний зв’язок мавп і людей. Дикуни, котрі жили поруч із мавпами, часто вірили, що люди походять від мавп. Але мавпи в Україні не жили, тому в нас такого повір’я не було.

З древніх часів у нас також лишилися міфи про перевертнів та іншу нечисть.

Душа

Далі Тайлор вводить поняття “анімізму”, як віру в душу - “аніму” - котра може жити після смерті, а також віру в інших духів. Це - дуже широке визначення, але відштовхуючись від нього можна пояснити більшість того, що пропонує релігія.

Анімізм притаманний усім племенам, але в широкому змісті, християнство теж має в собі анімістичні вірування, адже говорить про безсмертну душу і має віру в ангелів. Але поки облишмо християнство.

Що ж таке душа? По-перше - душа це те, що відрізняє живу людину від мертвої. По-друга - душа це те, що ми бачимо у снах та видіннях, так би мовити, привид. Якщо поєднати ці два поняття - привида і життя, отримаємо душу. Душа - тонкий образ людини. Вона може виходити з тіла, може входити в тіла інших людей, тварин, чи навіть речей.

Де знаходиться душа? Як її описати? Різні народи дають різні пояснення. Хтось описує душу словом “тінь”, для когось душа - в крові. Останнє притаманне древнім євреям, тут - корінь заборони переливання крові у Свідків Єгови. А в слов’ян є прив’язка душі до дихання. Поки дихаємо - живемо. Саме тому слова “дихання”, “дух” і “душа” є споріденими. Те ж саме і в індусів - атман, що і не дивно, адже ми - індоєвропейці.

В сні “душа гуляє”, що надає особливої ваги снам. Душа може бути також і в тварин, і в рослин, що відобразилося в східних віруваннях про реінкарнацію.

Смерть

Важливість правильного поховання, чи навіть ширше - культ померлих - одна з основоположних ідей усіх релігій. І вона теж тягнеться з анімізму. Правильне поховання забезпечує те, що дух людини упокоїться.

Після смерті тіла душа лишається живою. Для того, щоб їй добре жилося на іншому світі їй, згідно з анімізмом, потрібні повсякденні речі. Звідси - жертвоприношення на похороні. Колись могли навіть вбити слуг і жінку (наші землі - не виключення), щоб вони продовжували служити пану чи чоловіку. Вбивали також і тварин, що говорить про віру в існування душі в тварин. Що цікаво - в могилу клали (а іноді і досі кладуть) улюблені речі людини, так ніби і в речі може бути душа, бо інакше - як душа людини могла б цією річчю користуватися? Класти квіти на могилу - це відгомін древніх жертвоприношень.

Відгомоном древніх традицій є також годування мертвих. Адже якщо душа продовжує жити, то їй треба і їсти. Лишити їжу на могилі людини в певні свята - наприклад в Задушний день чи в дні святкування Пасхи - є усталеною українською традицією, котра має свої коріння в анімізмі. Також померлих часто годують під час трапез, наприклад на Різдво.

Раніше люди вважали, що душі продовжують жити після смерті, схоже, як вони жили на землі. Лише в пізніших релігіях посмертне життя стало відплатою за вчинки зроблені за життя. Тайлор називає ці два підходи “продовження” і “відплата”. Зрозуміло, що другий підхід вимагає етичного життя. Тут ми торкаємося питання етики. В древніх віруваннях мораль і релігія були відділені. Релігія - це були ритуали, задобрення духів померлих, або богів. Мораль була закладена в звичаях народу, зовсім не обов’язково прив’язаних до міфології. Зараз безрелігійну мораль намагається запропонувати, наприклад, світський гуманізм.

Поки була живою ідея про “продовження”, вважалося, що люди просто продовжуватимуть своє життя. Раби лишаться рабами, пани - панами. В деяких віруваннях навіть не всі люди отримували право на посмертне життя. Наприклад, посмертне життя могли мати лише жерці, володарі чи воїни, а звичайні люди - ні. Повір’я, може, і наївне, але воно не зникло і в християнстві. Ідею, що лише християнин має безсмертну душу часто можна чути в християнських колах.

Звідки беруться боги

Годування мертвих і жертвоприношення під час похорон означають, що існує зв’язок між мертвими та живими. Померлим поклоняються, особливо якщо вони були особливо могутніми. Так виникають місцеві божества - наприклад колишні полководці, царі або інші видатні люди. В християнстві місця місцевих божеств зайняли святі. Це - теж померлі люди, котрі чимось відзначилися за життя. Наприклад свята Ольга, або святий Володимир - чудові приклади поклоніння мертвим володарям.

Але померлі - це не єдине джерело богів. Іншим джерелом є віра в те, що дух мають не лише люди, але й інші тварини, рослини, чи, навіть, природні явища. Нам зараз складно уявити, який жах наводила блискавка та грім на людей, котрі взагалі не розуміли що воно таке. Зрозуміло, що блискавку приписували сильним духам, які, зрештою, переростали в божество. Християнські святі перейняли і цю функцію.

Згідно з анімізмом - духи всюди. Є могутніші, є слабші, є хороші, є погані. Коли поганий дух вселяється в людину, це називається “вселився біс”. Багато християнських церков продовжують “виганяти бісів”, достоту як це робили чаклуни в доісторичні часи.

Поклоніння богам часто приймало форму поклоніння певним каменям, деревам та різьбленим ідолам. Можна сперечатися, чи дикуни дійсно вважали камінь богом, чи вважали, що бог там перебуває, чи це - просто символ бога. Можливо над цим не сильно то й задумувалися. Поклоніння ідолам та камінням не зникли і в сучасних релігіях. Християни поклоняються хресту (а також іконам), а мусульмани досі роблять прощі до Чорного каменя.

Поклоніння природним духам та віра в сили природи досі лишилися з нами. Очищення вогнем і водою - древні традиції, які зараз переродилися в хрещення, кроплення святою водою чи обливання на обливаний понеділок. Свічки, що ставлять в храмах, сходження благодатного вогню на Великдень і, навіть, запалення вічного вогню, належать до тої ж категорії древніх вірувань. Джерелам поклонялися з прадавніх часів, ми продовжуємо це робити, присвячуючи джерела певним святим (наприклад діві Марії).

Серед усього різноманіття духів є хороші, котрі завжди допомагають нам. Римляни називали таких духів - геніями. Ми їх називаємо ангелами-хоронителями.

Духи були в рослин та дерев. Деревам та тваринам могли поклонятися, деякі з них вважалися священними. Коти в древніх єгиптян чи корови в Індії - це очевидні приклади. В нас такою священною твариною є лелека. Хоч ми напряму і не кажемо про те, що вона є для нас священною, але, погодьтеся, зварити з лелеки суп - це диявольський вчинок. Є й інші тварини, котрим ми приписуємо деякі надприродні здібності, хоч це і не так виражено як в анімізмі, наприклад такими є павуки. А в християнстві трьох з чотирьох євангелістів зображають у вигляді тварин.

Поклоніння деревам в нас майже відсутнє, але ми досі шануємо Тарасову вербу (чи є вона для нас святою?) і співаємо про дуби та тополі. Казка про липку та зажерливу бабу стає змістовнішою, якщо зрозуміти, що колись деревам поклонялися і вважали їх оселями духів. Відлунням поклоніння деревам є Зелені свята.

Єдинобожжя

Вірування людей віддзеркалювали модель суспільства. Коли люди почали утворювати жорсткі ієрархії з царями на чолі, боги багатобожжя почали утворювати таку ж ієрархію. З часом лише верховний бог став називатися власне богом, а весь його почет ставав янголами, або святими.

Втім, віра в єдиного бога існує не лише в розвинених релігіях, типу християнства. Були дикунські племена, в котрих теж був верховний, найсильніший бог. Таким міг бути, наприклад, бог Сонця. Коли члену одного племені розказували про християнського бога, котрий нагороджує хороших і карає поганих, той відповів, що його бог теж добрий, але він нікого не карає, і що йому вистачає просто дарувати добро.

Але таке вірування для дикунів було радше винятком. Навіть знаючи, що існує якийсь всемогутній добрий бог, дикуни часто продовжували поклонятися малим духам чи навіть злим богам. Чому так? Вони вважали, що малі духи значно ближчі до нас, адже живуть на землі, відповідно вони краще можуть допомогти у певних питаннях. Коли як верховний бог занадто зайнятий і може не помітити звертання. Схожим чином християни моляться святим, замість того, щоб молитися прямо богу. Але чому ж дикуни могли молитися злим богам? Логіка дуже проста - добрий бог і так добрий, а от злий може нашкодити, відповідно його треба задобрити. В нас така логіка збереглася хіба у ворожок, чи в анекдотах (там де свічку чортові ставлять).

Етика у древніх часто зводилася до формули “якщо я вкрав чужу жінку - це добре, якщо в мене вкрали мою - це погано”. Але це я згадую більше як цікавинку. Хіба ж буває, що християни чи мусульмани вважали, що добро треба творити лише вірним власної релігії? Чи таки буває?

Обряди і церемонії

На останок Тайлор стверджує, що є деякі ритуали, котрі є, так чи інакше, притаманні всім релігіям. І що всі вони мають свої відповідники у древніх віруваннях. Такими ритуалами Тайлор вважає:

Про очищення та орієнтацію на схід я вже писав.

Молитва раніше була безпосереднім зверненням до духів і була довільною у формі. Лише з часом вона стала формальною, а іноді навіть не зрозумілою (молитва латиною в католицизмі, чи арабською в ісламі).

В Старому Завіті жертвоприношення згадуються дуже часто, є навіть згадки про людські жертвоприношення (історія про Авраама та Ісаака або про Їфтаха та його доньку). В християнстві жертвоприношення переродилося у євхаристію та спалення ладану. Спечені баранчики на Великдень - теж відгомін древніх жертвоприношень. Певним чином збори їжі для священника в селі - це теж залишки давніх жертвоприношень. Адже ж не думаєте ви, що всю принесену їжу повністю спалювали, а жерці нічого не їли?

Піст раніше мав інше значення ніж зараз. Люди постилися для того, щоб виснажити організм і ввести себе в стан, в котрому вони могли побачити віщі сни. Ті, в кого був доступ до наркотичних речовин, щоб ввести себе в такий стан, зазвичай використовували цей коротший шлях. Зараз піст лишився, хоча його зміст змінився.

І на останок хочеться згадати фетишизм, котрий говорить про те, що предмети мають магічну силу. Це теж пов’язане з такими неясними поняттями, як дух речей, або дух, що вселяється в речі. Для сучасної людини такими речима є талісмани, котрі приносять удачу. А ще іконки в маршрутках, котрі рятують від аварій.

Коротко про Тайлора і книгу “Первісна культура”

Едвард Барнетт Тайлор - шанований науковець дев’ятнадцятого століття. Один з батьків антропології, увів термін “анімізм” в широкий вжиток. “Первісна культура” (Primitive Culture) - його книга в якій він і описує анімізм, його розвиток та відміни. Тобто це не просто так собі дядько і не просто так собі книга.

Книга - велика, з притаманним тому часом поділом на великі глави без підзаголовків. Але читається вона легко, в ній дуже багато прикладів, на яких Тайлор пояснює свої ідеї. І ці численні приклади я тут пропускав, тому що тоді стаття розрослася б до розміру книги, тому або вірте мені на слово, або придбайте і прочитайте цю книгу самостійно.

В книзі він критикує поширену тоді ідею, що дикунські релігії - це виродження якоїсь елітної релігії минулого і що без місіонерства дикуни б не мали жодних релігійних уявлень. Він стверджує, що навпаки - всі сучасні релігії походять від древніх вірувань, які він називає первісною, природною релігією, або анімізмом. Впродовж книги він спочатку описує природні вірування людей на всій планеті, знаходить, що між ними схоже і намагається показати, як з такого анімізму поступово розвивається монотеїзм. Він також доводить, що багато з первісних вірувань досі лишилися з нами, хоч часто і в зміненому вигляді.

Але як Тайлор досліджує древні релігії? Не може ж він подорожувати в часі! Тайлор припустив, що сучасні йому дикунські племена мають вірування схожі на дикунські племена минулого. До речі, слово “дикунський” - це в Тайлора не образа, а конкретний термін, котрим він позначає перший рівень розвитку суспільства. Наступним іде “варварство” а далі “цивілізація”. Отже, Тайлор досліджував вірування дикунських народів і шукав, що в них спільного. Він вважав, що всі люди - схожі, тому приписував древнім людям такі ж вірування як і в сучасних дикунів. Тайлор також був не дурний і розумів обмеження такого підходу. Але якщо ви хочете детальніше ознайомитися з його аргументацією - читайте книгу.