Статут ООН: розчарування і скислий компот

Коли я почав читати Статут ООН, я сподівався побачити там заповіді розв’язку міжнародних конфліктів. Якісь загальні правила, яких би можна було притримуватися не залежно від часу та континенту. На жаль те, що я там побачив найкраще можна описати як скислий компот з гнилими фруктами. Іншими словами — я розчарований.

Скислий компот

Початок Статуту обіцяє багато. Преамбула та перша глава (тобто стаття 1 і 2) написані гарно — про міжнародний мир, співпрацю, уникнення воєн та подібне. А далі краще не читати. Більшість Статуту — це різні юридичні деталі типу хто і як голосує, що очікувано від такого документу. Але крім цього все зводиться до двох пунктів:

Давайте жити дружньо
Якщо жити дружньо не виходить, то все вирішить Рада Безпеки.

Інших моральних орієнтирів там нема. Хіба що є стаття 51, котра напряму каже, що при атаці на державу, вона має право охоронятися. Схоже що це єдине чітко прописане правило у всьому Статуті. Парадоксально, Росія каже, що напала на Україну згідно з саме цією статтею. Тобто єдине нормальне правило і те — спаплюжене.

Весь Статут дуже жорстко прив’язаний до того, що єдиним органом, що по справжньому щось вирішує — це Рада Безпеки. Ніяких нормальних систем противаг і стримувань там немає. Якщо додати до цього, що в п’яти держав є право вето при голосуванні (ст. 27.3), то виходить взагалі якийсь олігархат, а не демократія. Я був прикро здивований, що при написанні Статуту, автори цього не бачили, адже це не лише коле, а просто випалює очі своєю обмеженістю та недалекоглядністю.

Право вето є в п’яти держав — США, Великобританії, Франції, Китаю та СРСР. Саме так — СРСР. Мало того, що зараз замість СРСР там неправомірно сидить Росія, ще й Китай там зараз не той, що був раніше [1]. Той Китай що колись знаходився в Раді Безпеки зараз знаходиться на Тайвані. Тобто дві держави з правом вето з п’яти в Раді Безпеки знаходяться там на сумнівних підставах.

Загалом ніякі дилеми Статут ООН не вирішує — як то, що робити, коли суверена держава вирішила зробити на своїй території геноцид; чи можна вторгатися на територію держави, щоб забезпечити населенню захист від диктатора; що робити при громадянських війнах; як вирішувати питання спірних територій; і що важливіше — суверенітет держави чи право націй на самовизначення. Нічого не говориться про те, чи має право вести військові дії на території іншої держави, якщо сама зазнала нападу. Чи що робити з членством держави, якщо в країні стався військовий переворот, держава розділилася на частини, або значна частина держави була завойована. Ці питання, та й то не всі, вирішуються Радою Безпеки ООН — така позиція Статуту.

Гнилі фрукти

Статут ООН явно був написаний як тимчасовий документ, що має врегулювати ситуацію в світі після Другої світової війни. Цим можна пояснити такий дивний склад постійних членів Ради Безпеки, в якій взагалі відсутня Південна Америка та Африка, а Азія представлена лише комуністичним Китаєм, але не демократичною Індією.

Такі анахронізми в Статуті ООН виглядають для мене як гнилі фрукти у вже скислому компоті. Наприклад Статут ООН напряму говорить про так звані “ворожі держави”, де під такими державами розуміються всі держави, котрі воювали проти членів ООН під час Другої світової війни (стаття 53.2). Відповідно згідно зі Статутом Японія, Німеччина та Італія — це ворожі держави. А в статті 107 говориться про відповідальність цих “ворожих держав” перед нормальними, ООНівськими. Таке враження, що інші держави вже ніколи не мають бути відповідальними за ведення воєн.

В Статуті відносно великим шматком тексту згадуються вже давно неіснуючі довірені території (статті 75–91). Також там побіжно згадуються колонії (глава 11).

Треба зрозуміти, що світ тоді виглядав зовсім інакше. Майже вся Африка була колонізована, переважно Британією та Францією. Жодна мала острівна держава не була членом ООН, та й взагалі першими членами ООН були менше ніж півсотні держав. Було схоже, що це був такий собі закритий клуб переможців, котрі мають вирішувати долю решти світу. Свіжа свого часу організація з часом скисла. А ще не до кінця зрозуміло, як членами ООН одночасно були Україна, Білорусь та СРСР, але не Казахстан, Росія чи Грузія, наприклад. Якась дивна ситуація там була з самого початку.

Якщо ООН створювалася як заміна Ліги Націй, а не як тимчасова організація вирішення післявоєнної ситуації, то її творці мали б бути трохи завбачливішими. Невже вони думали, що і за двісті років єдиними мирними державами будуть СРСР, Китай, США, Британія та Франція, котрі мають право вирішувати долю світу? І це — не позиція з майбутнього “я так і знав”. Прецеденти написання документів, що діяли сотні років у нас є. Хорошим прикладом є Конституція США.

ООН може видати хороші документи — наприклад Загальну декларацію прав людини, що стала основою для багатьох інших подібних документів, в тому числі і Української Конституції. На жаль Статут ООН до таких документів не належить.

[1] Про зміну Китаю в Раді Безпеці (англ.): https://en.wikipedia.org/wiki/United_Nations_General_Assembly_Resolution_2758

[2] Про Загальну декларацію прав людини (власний погляд): https://medium.com/@navpil/udhr-ca445040fa49

Карта світу взята з: https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Decolonization_-_World_In_1945_en.svg, Public Domain