Проблема категоризації

І чому це не просто філософське питання. Стать, віра, мова, раса та інші питання з точки зору категорій.

Коли я вчився в школі, то мене здивувало, як на уроці біології нам сказали, що хордові діляться на власне хордових, які включаються в себе лише один вид — Ланцетника і хребетних — які включають в себе всіх решта. Мені здалося настільки дивним, аж неправильним, що для якогось малесенького ланцетника треба було створювати цілу категорію, яка стоїть на такому ж щаблі, як і група, що включає в себе всіх від риб до слонів. Незрозумілими були і Єхидна з Качкодзьобом, що теж стояли немов би осторонь. Уся струнка система груп тварин була поставлена під питання. Невже науковці не могли придумати щось краще?

Зараз я знаю відповідь — ні, не могли. Тоді я зіткнувся з проблемою категоризації, але ще цього не розумів. Зараз же я розумію, що ця проблема значно ширша, ніж просто проблема ланцетника. Іноді ми це явно помічаємо, але іноді ми залишаємося в омані наших категорій, що може призвести до катастрофічних наслідків, і це — не перебільшення.

Штучність категоризацій

Перше, що треба зазначити — усі категоризації — штучні. Ланцетник і Єхидна існують самі по собі. Вони просто є. І вони такі, якими вони є. Їм абсолютно все одно, як ми їх погрупуємо. Категорії потрібні нам, людям, щоб краще зрозуміти світ. Якщо людина не може групувати предмети і явища в категорії, то їй дуже складно жити. Уявіть, як складно б нам було жити, якби ми не могли оперувати такими категоріями як “посуд”, або “транспорт”. Нам би тоді доводилося казати “піду помию чашки, ложки, виделки, ножі, баняки, сковороди, чайні ложки, тарілки, глибокі тарілки” а нам би відповідали “блюдечка не забудь ще”.

Якщо людина хоче щось зрозуміти, вона створює категорії і надалі оперує ними. Ми поділяємо їжу на перше (супи) і на друге (основні страви) хоча б для того, щоб можна було скласти нормальне меню. Але навіть ця категоризація — штучна. Чанахи і лагман існують. І їм все одно, що вони ні перше ні друге. І ми їх без проблем їмо, хоч точно і не знаємо, куди вони належать.

На жаль, ми не завжди розуміємо що і інші категорії, якими ми користуємося — теж штучні.

Кольори

Є цілком невинні приклади. Візьмемо, наприклад, кольори. Ми звикли поділяти речі на білі, чорні, сині, жовті, червоні і зелені. Хтось використовує ширший список. І тут виявляється, що люди не можуть домовитися, про те, як назвати конкретний колір — синій він, чи зелений. Зустрічалися з таким? Для такого кольору потім вигадують якусь розумну назву, типу аквамариновий, і заспокоюються.

Проблема в тому, що кольорів, насправді — безкінечна кількість. Де провести кордон між жовтим і зеленим? Японці, наприклад, проводять цю межу не там, де європейці. А китайці мають слово, котре може позначити як синє, так і зелене. Не забуваємо, що існують дальтоніки, котрі не розрізняють деякі кольори. Але кольори — це таке, розваги. Можна розказати на вечірці веселу історію про як ви купували зелену куртку в Японії, а купили жовту, та й забути.

Є значно серйозніші випадки. Наперед попереджу, що багато того, що написано далі може вас роздратувати, обурити і образити. Це — не розважальний текст.

Народ

Наприклад — що таке народ? Де один народ починається, а інший закінчується? Іноді нам здається, що це питання має цілком однозначну відповідь. Гляньмо на Японію, чи Францію і ми бачимо японців, котрі говорять японською і живуть в Японії і французів, що говорять французькою і живуть у Франції. Але якщо ми подивимося на арабські держави, все стає не таким очевидним. Чим відрізняються лівійці від алжирців? І ті і ті говорять арабською. Схоже питання може виникнути і при погляді на Південну Америку, де більшість держав — іспаномовні. В Індії чи Папуа-Новій Гвінеї навпаки живе багато народів, а держава на них — одна. В Африці ситуація — найскладніша. Там кордони держав не збігаються з кордонами мов взагалі. Категорія народу в таких випадках стає спірною. Що є Народ? Це етнос, наприклад тутсі, чи громадянство, наприклад рвандієць? Можливо ви зрозуміли, що тутсі і Рванду я обрав не просто так. В якийсь момент категорія “рвандієць” зникла, а на перший план вийшли категорії “тутсі” та “хуту” і розпочалася одна з найкривавіших подій дев’яностих, конкретно рвандійський геноцид.

Росія вторглася в Україну тому що російська категорія “рускій” ширша ніж українська категорія “росіянин”. Російський “рускій” — це і білорус і українець, згідно з рашистським вченням про “один народ”. Оскільки в Україні живуть “рускіє”, то, згідно з такою категоризацією, Росія вважає, що має право вводити в Україну свої війська. Цікаво, що “бурят” — це теж росіянин, якщо дивитися з точки зору громадянства. І вони навіть називають себе “рускімі” в своєму Улан-Уде. Категорія “рускій” росіянами змінюється в залежності від обставин. Якщо поєднати ці два визначення, то виходить, що бурят і українець — це один народ, що є абсурдом. І це — не єдине маніпулювання термінами з боку Росії.

Українці — не єдині, кому відмовляють у праві називати себе народом.

Палестинським арабам відмовляють у народності, намагаючись довести, що ніколи не було палестинських арабів і що палестинець — це штучно створена категорія. Зрозуміло, що вони з цим не погоджуються.

Македонцям греки відмовляють у визнанні народності по тій причині, що Македонія — це назва північного району Греції, де на даний період проживають греки. Македонці переназвали свою державу в Північну Македонію, але це — лише компроміс, який не задовільнив жодну зі сторін. Якщо вдаватися в деталі македонського питання, то чим глибше копаєш, тим менше розумієш, просто через те, що категорія “македонець” використовується кожною стороною по різному.

Українським русинам теж відмовляють у народності. Русини мені найближчі, тому і знаю я про них краще, ніж про палестинців. Власне там теж видно проблему категорії. І що таке народ. І що таке русин. З одного боку українці ще до недавнього самі називали себе русинами. Але коли українці почали називати себе українцями, русини не припинили. Чи робить це зараз українців і русинів різними народами? Деякі русини стверджують, що — так. Мови відрізняються, хоч і не значно, самоідентифікація існує, також є культура. Деякі йдуть настільки далеко, що зараховують туди не лише людей, котрі ідентифікують себе як русини, а взагалі усіх українців Закарпаття, мовляв це все — русини, просто вони цього не усвідомлюють. Інші русини ж самі це заперечують, вважають себе лише частиною українців, і ставлять русинів на той самий щабель, як і гуцулів, бойків та волинян. Тож кого вважати русином? Всіх мешканців Закарпаття, чи лише тих, хто каже про себе, що він русин? І чи є русин та українець взаємовиключні категорії?

І тут треба знову нагадати, що категорії народів — теж штучні. Люди живуть і в Закарпатті і в Придніпров’ї. Розмовляють так, як їм зручно, живуть так як їм зручно. Вони такі, які вони є. І будь яку дискусію з ідентифікації чи самоідентифікації треба починати саме з цього усвідомлення. Ми маємо право створювати категорії, вони нам потрібні, врешті-решт. Але якщо ми починаємо пригноблювати, а то й вбивати інших людей через наші категорії, отже ми щось робимо не так. Ми тоді стаємо рабами категорій, замість того, щоб бути їхніми володарями.

Мова

Проблемою близькою до проблеми народу є також проблема мови. І так, мова — це штучна категорія. Тобто ми розмовляємо так, як ми розмовляємо. І, очевидно, що це — мова. Але де закінчується одна мова, а де починається інша? Лінгвісти не дають відповіді на це питання. Тому що це — не лінгвістичне питання, а політичне. З точки зору лінгвістики неможливо пояснити, чому китайська мова — одна, хоча її діалекти настільки між собою далекі, що навзаєм незрозумілі, а сербська і хорватська — дві мови, хоча порозумітися вони можуть взагалі без проблем.

В австралійських аборигенів зараз можна спостерігати явище, котре точно існувало і в Європі до кодифікації національних мов. Якщо рухатися від заходу на схід, то сусідні племена непогано одне одного розуміють, бо різниця між їх мовами настільки незначна, що їх сміливо можна вважати діалектом однієї мови. Але мови крайнього сходу і крайнього заходу навзаєм незрозумілі. Де провести межу між діалектом і мовою? І це — теж політичне питання.

Немає лінгвістичного критерію, за яким щось можна вважати мовою, а щось — діалектом. Все залежить від того, що самі носії вважають діалектом, а що — мовою. Тому, якщо хтось буде доводити, що української мови — не існує, а є лише діалект російської, то це — лише політична заява. Ніякого лінгвістичного підґрунтя там немає.

Що люди домовилися вважати мовою, те мовою і буде. Тому що люди просто розмовляють і їм часто все одно, що про це говорять лінгвісти. І та, суржик — це теж категорія. Як би ви до нього не ставилися.

Раса

Чи є раса теж штучною категорією? Аякже. Побачити відмінність між китайцем, нігерійцем та ірландцем просто. Тож були створені категорії для азіатів, негрів і білих. Але потім виявилося, що негри бувають різні. Та й азіати бувають різні. Навіть білі бувають різні. Темношкірі араби і індуси, яких треба вважати білими, світлі ефіопці, яких треба вважати чорними, темні індонезійці і світлі киримли, котрих треба зарахувати до однієї категорії азіатів. А потім ще звідкісь виникають маорі, австралійські аборигени та сан (самоназва бушменів), яких взагалі незрозуміло куди відносити. Почали плодитися категорії. Абіссінець, мавр, індус, метис. Але чим більше ставало категорій, тим складніше було ними оперувати. А щоб було ще складніше, люди почали утворювати міжрасові шлюби. Рабам категорій це було нестерпно. Як так — категорій і так вже наплодилося, а тут мавр вирішив одружитися з негритоскою! Звідти і виникли заборони міжрасових шлюбів. А в нацистській Німеччині питання раси стало основною політичною темою. І німців не цікавило, що ця категорія — штучна. Через це мільйони людей поплатилися життям.

І знову ж таки — я не заперечую очевидну відмінність між забарвленням шкіри різних людей. Якщо користуватися категорією раси — зручно, то будь ласка, на те вона і є. Але якщо вона починає спричиняти проблеми, а особливо коли вона несе в собі загрозу, треба зупинитися і згадати про її штучність. Бо індусо-шведські діти просто існують. Вони є, такими, якими вони є. І те, що вони не вписуютсья в наші категорії раси — не їхні проблеми.

Стать

Чи є стать штучною категорією? Заперечувати фізіологічну відмінність між жінками і чоловіками — безглуздість. І більшість людей на планеті — гетеросексуальні жінки та чоловіки. Але більшість — не означає всі. Існують люди, які не вписуються в ці категорії. Їх мало, але вони існують. Існують гомосексуальні жінки та чоловіки, котрі не хочуть утворювати шлюби з особами протилежної статі і їх тягне до людей тої ж статі. Здавалося б — кому яка різниця? Але за це їх принижують, а, буває, і вбивають. Є люди, котрі будучи чоловіками, хочуть стати жінками і навпаки, таких називають транссексуалами. Для того, щоб якось окреслити цих людей, для них придумали категорію LGBT. Якщо хтось слідкує за цією темою, він знає, що абревіатура LGBT постійно розширюється, то на “квір”, то на “інтерсекс” то на “лібрасексуал”. Чи не іронічно те, що ми й далі намагаємося користуватися категоризацією, щоб виправити проблему категоризації? Ми так і лишилися рабами категорій. Тим паче навіть самі представники LGBTQ-і-так-далі самі не можуть домовитися між собою, хто має бути в клубі сексменшин, а хто — ні.

І гомосексуальність і транссексуальність мають під собою цілком фізіологічне підґрунтя — певна відмінність у будові мозку. Але технічно вони лишаються чоловіками і жінками і щодо них можна продовжувати використовувати ці категорії. Але що робити з людьми інтерсекс? Це ті, кого іноді називають гермафродитами. Люди, котрі народжуються дівчатами, а потім стають чоловіками. Або жінки, котрі з генетичної точки зору є чоловіками, але у зв’язку з певними гормональними особливостями їхнє тіло лишилося жіночим (адже саме жіноча форма є первинною, якщо ви не знали).

Чи варто відмовляти всім цим людям у праві на існування лише через те, що вони не зручні для нашої настільки стрункої системи двох статей? Це мало б бути риторичне питання з очевидною відповіддю — “Ні, не варто. Вони існують, вони є такими, якими вони є”. Але, на жаль, довший час відповіддю було — “Так, вони не мають право на існування”. Адже що ж робити з відділами одягу для чоловіків та жінок? Що робити з туалетами і роздільними роздягалками? Що робити з графою в паспорті?

Поділ людей на чоловіків і жінок, настільки зручний, що ми його сприйняли як абсолютний закон. І навіть не задумувалися над тим, що ця категоризація — теж штучна.

Стереотипи

На прикладі чоловіків та жінок можна показати іншу проблему, пов’язану з категоріями. Коли ми визначаємо людину, як приналежну до певної категорії, ми можемо її наділяти властивостями, яких в неї нема. Наприклад вважаємо жінку — берегинею домашнього вогнища, а чоловіка — воїном-захисником. Але що робити, коли жінка хоче взяти в руки автомат, а чоловік, навпаки, обожнює готувати і доглядати за дітьми? Добре, що ми живемо в суспільстві, де це можливе. Але так є не всюди і так було не завжди.

Стереотипи — це ті ж самі перевантажені категорії. Коли ми не лише категоризуємо речі, але й приписуємо їм властивості, які з цією категорією асоціюються. Якщо циган, то краде, любить коней і танцює з бубном. Якщо математик — то в окулярах, хирлявий і не зачісується. Стереотипи, як і категорії, можуть допомогти нам краще орієнтуватися у світі. Під час прогулянки по нічній вулиці незнайомі чоловіки, швидше всього, небезпечніші за незнайомих жінок. Але зі стереотипами треба бути обережними. Бо якщо категоризації просто штучні, то стереотипи можуть ввести в оману.

Бог

Чи є Бог категорією? Атеїсти скажуть, що ні, бо Бога нема. Монотеїсти теж скажуть, що ні, тому що Бог — один. Зате політеїсти цілком погодяться, що Бог — це категорія, бо їх декілька і треба їх якось відрізняти від не-богів. Тут ми взагалі потрапили в парадоксальну ситуацію, коли ми навіть не можемо категоризувати саму категорію. Категоризація категорій — це цікава тема, але, якщо вважати усі категоризації штучними, то і категоризація категорій — теж штучна, тому облишмо цю, беззаперечно цікаву, але занадто абстрактну тему комусь іншому. Як мінімум можна категоризувати вірування, на цьому і зупинимося.

Хтось вірить в цілком людиноподібного Бога-створителя, якому треба молитися, бо інакше він розізлиться, чи образиться. Для когось Бог — це природна сила, для когось Бог — це все, що нас оточує, для когось — всесвітня душа, загальний закон, любов. Хтось каже, що він існує, але зовсім не втручається в наші життя. А для когось ми всі — це Бог, кожен по окремості і всі разом. І, що цікаво, всі ці люди погоджуються в тому, що вони вірять в Бога, хоча вірять в абсолютно різні речі. І протиставляють себе категорії атеїстів, котрі, за певними визначеннями, теж вірять в Бога, якщо вважати Богом закони природи, або об’єктивну реальність.

Як бачимо, Бог — це таки категорія. І включає вона дуже багато різних і непов’язаних речей. І все би нічого, якби через таку категорію, не вбивали і не переслідували людей. Якщо ви думаєте, що релігійні переслідування — у минулому, хочу нагадати вам ісламських терористів і ісламофобію. Та й атеїзм досі є злочином у деяких ісламських державах.

Відмінність між релігією і сектою теж штучна. Чи вважати християнство сектою юдаїзму, буддизм — сектою індуїзму а мормонів — сектою християнства? Чи вважати релігією комунізм, атеїзм чи конфуціанство? Все залежить від критеріїв, які ми самі обираємо.

Заперечення спільності

Оперування категоріями не лише змиває кордони між речима всередині категорій, що приводить до стереотипів. Воно ще й посилює різницю між самими категоріями. Ми можемо поділяти людей на індусів, китайців та арабів і звертати увагу на їх одяг, їжу або релігію. А можемо поділити людей на злочинців, вчителів і лікарів. І тут виявиться, що з морального боку, між лікарями китайцем та індусом більше спільного ніж індусами лікарем та злочинцем.

Повернуся до питання статі. В голову настільки в’їлися стереотипи про чоловіків та жінок, що навіть деякі феміністки продовжують ними користуватися. Люди вишукують різницю між чоловіками та жінками, замість того, щоб подивитися на те, що в нас спільне. Як чоловік так і жінка можуть бути гідними, чесними, справедливими і сміливими, або так само злодійкуватими, зрадливими, впертими і агресивними. Як чоловік так і жінка можуть любити своїх дітей чи батьків, а можуть ненавидіти все на світі. Є така ширша категорія — “людина”. Не можна про неї забувати.

Підсумок

Про категорії можна писати значно більше. Ми ними користуємося весь час. Я зосередився на тих категоріях, котрі спричиняють найбільше болі. Чи категоризувати книги по розміру, чи по кольору не є питанням життя чи смерті. Можна сперечатися чи Плутон — це планета, чи віруси — живі і чи шахи — це спорт. Але яка б не була відповідь на ці питання, вони не несуть в собі загрози.

Але про які б категорії ми не говорили, треба пам’ятати наступне.

Вони штучні.

Але вони нам необхідні.

Вони не є примарними і є для нас важливими.

Але ми маємо бути їх володарями а не рабами.

Треба не забувати про ширші категорії — таких як людина чи живе створіння.

Наші категорії в жодному випадку не мають право виправдовувати насильство.

І наостанок — я в жодному випадку не сповідую релятивізм. Я не кажу, що все відносно і що правди не існує. Речі насправді існують. І в них є справжні характеристики. Ми не можемо назвати чорне білим, а біле чорним. Але вони є такими, якими вони є. І як ми ці речі погрупуємо і де проведемо між ними межі — це вже людські проблеми. Речі — реальні, категорії — штучні.